— Прадідусь тобі пояснить, — сказала Крістіна, якось чудно сміючись, і потягла Джейн до якоїсь кімнати.
— Ге! Ге! Ге! Що там сталося? — запитав чийсь пискливий, деренчливий голос.
Джейн поглянула і сахнулась назад. У глибині кімнати, на кріслі біля каміна сиділа якась постать, що наганяла острах. Полум'я каміна освітлювало старезного діда, який більше скидався на тінь, аніж на живу людину. Круг тонких губів поп'ялись ріденькі сиві волосинки, і, хоча він був у попелястій кепочці, Джейн помітила, що він лисий, як коліно. Вбраний він був у старомодний халат з бляклого шовку, а сухі, мов скіпки, ноги тонули у вишитих капцях.
— Он що! — мовив дід-примара, вийнявши з рота довгу, закручену люльку. — Джейн нарешті прибула.
Він підвівся й підійшов до неї, похмуро всміхаючись, а очі його блищали сталевим блиском.
— Сподіваюсь, мандрівка була приємна, голубонько? — прокаркав він. І, сухорлявою рукою притягнувши Джейн до себе, поцілував її в щоку.
Від дотику його бороди вона скрикнула.
— Ге! Ге! Ге! — зареготався він хрипким старе чим сміхом.
— Вона перейшла з хлопцями увесь вільховий гай, Прадідусю! — сказала Крістіна.
— О! А як вони її спіймали?
— Вона розсердилася, що найстарша з дітей у родині. І жбурнула коробку з фарбами на Таріль і розбила Валентайнові коліно!
— Отак? — прохрипів бридкий старечий голос. — Розвередувалася, еге ж? Ну, ну… — він тоненько засміявся. — У нас ти будеш наймолодша. Наймолодша моя Правнучка. Але вередувати тут я не дозволю! Ге! Ге! Ге! Ні, голубонько! Ну, йди сюди, сідай ближче до каміна. Хочеш чаю чи, може, вишневої наливки?
— Ні, ні! — не стерпіла Джейн. — Це, мабуть, якась помилка. Мені вже час додому. Я мешкаю в Будинку Номер Сімнадцять на Вишневій Вуличці.
— М є ш кала — скажи! — переможно виправив Валентайн. — Тепер ти мешкаєш тут.
— Ні, ви помиляєтеся! — розпачливо скрикнула Джейн. — Я не хочу тут жити! Я хочу додому!
— Дурниці! — каркнув Прадідусь. — Сімнадцятий Номер — це жахливий будинок, задушливий і огидно-новомодний. До того ж, тобі там погано. Ге! Ге! Ге! Я знаю, як-то воно бути найстаршим, — вся робота на тобі, а розваги ніякої. Ге! Ге! Ге! А в нас, — він махнув люлькою, — у нас ти будеш нашою Пестієчкою, нашою Голубонькою, нашим Золотком і не повернешся додому ніколи.
— Ніколи! — луною озвалися Вільям з Еверардом, танцюючи круг неї.
— Ох, мені треба йти, я хочу додому! — закричала Джейн, і на очі їй набігли сльози.
Прадідусь усміхнувся своєю прикрою беззубою усмішкою.
— Ти гадаєш, ми тебе пустимо? — спитав він, блиснувши очима. — Ти розбила наш Таріль. І ти мусиш це відшкодувати. Крістіна, Валентайн, Вільям і Еверард хочуть, щоб ти була їм за сестру. Я беру тебе за свою наймолодшу Правнучку. І не забудь, ти розбила Валентайнові коліно!
— Я йому якось віддячу. Я віддам йому свої фарби.
— У нього є фарби.
— Ну, то обруч.
— Він завеликий гратись обручами.
— Ну, то… — Джейн затнулася. — Я вийду за нього заміж, як виросту.
Прадід зайшовся реготом.
Джейн благально обернулася до Валентайна. Той мовчки похитав головою.
— Мабуть, запізно, — сумно сказав він. — Я давно-давно виріс.
— А чому ж тоді?… А що ж тоді?.. Ох! Я не розумію. Де я? — заплакала Джейн, з жахом озираючись довкола.
— Далеко від дому, дитино, дуже, дуже далеко, — каркав Прадід. — Ти потрапила в Минуле, в ті часи, коли Крістіна й хлопці були кожне на шістдесят років молодші.
Джейн бачила крізь сльози, як горять його старечі очі.
— А як же тоді?.. Як мені потрапити додому? — прошепотіла вона.
— Це неможливо. Ти будеш тут. У тебе немає вибору. Пам'ятай, ти повернулася в Минуле. Близнята й Майкл, і навіть твої батько з матір'ю ще не народилися. Будинку Номер Сімнадцять ще не збудували. Ти не можеш повернутися додому.
— Ні, ні! — скрикнула Джейн. — Це неправда! Такого не може бути!
Серце її стрепенулося в грудях. Ніколи не побачити ні Майкла, ні Близнят, ні тата з мамою, ні Мері Поппінс!
І враз вона закричала — так, що луна пішла кам'яними коридорами:
— Мері Поппінс! Пробачте мені, що я вередувала! Ох, Мері Поппінс, рятуйте, рятуйте!
— Мерщій! Тримайте її! Не пускайте! — пролунав суворий наказ Прадіда. Джейн відчула, що всі четверо дітей обступили її.
Джейн міцно стулила очі.
— Мері Поппінс! — закричала вона знову. — Мері Поппінс!
Чиясь рука схопила її й потягла геть від Крістіни, Валентайна, Вільяма і Еверарда.
— Ге! Ге! Ге! — лунав по кімнаті хрипкий Прадідів сміх.