— Казаному краю нема! — урвала її мову Мері Поппінс. — І дивитись нікому не заборонено, так чи ні?
Джейн промовчала. Вона ж добре знала: дарма розпитувати про щось Мері Поппінс — однаково нічого не допитаєшся.
Дівчинка зітхнула. А що вона й сама не знала, чому зітхає, то раптом кинулась бігти, — переганяючи Майкла, й Мері Поппінс, і візочок, — туди, де грала музика.
— Зачекай на мене! Зачекай на мене! — гукнув Майкл, поспішаючи за нею.
А за ним чимдуж покотився візок, який везла Мері Поппінс.
На галявині, оточеній липами, стояла Карусель. Вона була нова-новісінька, уся так і сяяла, так і виблискувала, а коники на мідних стоячках так і поривались уперед. На вершечку лопотів смугастий прапорець, та й уся Карусель була оздоблена золотими візерунками з срібним листям, барвистими пташками й зірочками. Одне слово, вона була така, як казала міс Жайворон, навіть краща.
Коли вони підійшли, Карусель закрутилась повільніше і зупинилася. Парковий Доглядач, ніби він був тут начальник, притримав її за один з мідних стоячків.
— Проходьте сюди, сюди! Три пенси один тур! — поважно гукав він.
— Я знаю, на якого мені коня сісти! — сказав Майкл і кинувся до синьо-червоного коника, у якого спереду на золотому пасочку було написане його ім'я — Прудконогий. Майкл видерся йому на спину і вхопився за мідний стоячок.
— Смітити заборонено! Дотримуйте правил! — метушливо загукав Доглядач, коли Джейн пробігала повз нього.
— А моя — Стріла! — крикнула Джейн і вилізла на баского білого коня, ім'я якого стояло на червоному пасочку у нього на грудях.
Мері Поппінс узяла з візочка Близнят і посадила Барбару поперед Майкла, а Джона позаду Джейн.
— Які вам квитки — на пенні, на два, на три, на чотири чи на п'ять? — спитав Карусельник.
— По шість пенні! — сказала Мері Поппінс, подаючи йому чотири шестипенсовики.
— Смітити заборонено! — гукнув Доглядач, позирнувши на квитки в руках у Мері Поппінс.
— А ви з нами не поїдете? — крикнув Майкл до Мері Поппінс.
— Тримайся як слід, будь ласка! Тримайсь мідніш! Я поїду другим разом! — буркнула Мері Поппінс.
Пролунав свисток. Знов заграла музика. І коники поволі-поволеньки рушили.
— Тримайтесь, будь ласка, добре! — суворо наказала Мері Поппінс.
Вони послухалися. Дерева попливли повз них. Мідні стоячки заходили то вгору, то вниз. Призахідне сонце облило дітей сліпучим промінням.
— Дужче тримайтеся! — знов почули діти голос Мері Поппінс.
Вони вхопилися за стоячки ще міцніше.
Дерева закрутилися швидше — Карусель розгаялася. Майкл міцніше обхопив руками Барбару, Джейн сягнула рукою назад і добре тримала Джона. І — поїхали, все швидше й швидше. Вітер маяв їхнім волоссям і холодив щоки. Невтомно мчали Прудконогий і Стріла з дітьми на спинах, і весь Парк, хилячись і гойдаючись, закружляв-замигтів довкола них.
Здавалося, вони ніколи вже не спиняться, здавалося, зник час, зник цілий світ — було тільки ясне кружало світла і прудкі барвисті коники.
Сонце зайшло, і на землю злетіли сутінки. А діти все мчали дедалі швидше, аж поки земля в їхніх очах злилася з небом в одне ціле і шалено завертілася круг них, гудучи, мов велетенська дзига.
Ніколи Джейн і Майклові, Джонові й Барбарі вже не відчути так близько від своїх сердець велетенського серця світу, як під час цієї незабутньої поїздки. І вони ніби якимось чином знали це. «Ніколи! Вже більше ніколи!» — неначе співало щось у їхніх душах, під дзвінке кружляння землі й неба, у дедалі глибших сутінках.
І несподівано діти помітили, що дерева довкола — то вже не суцільна зелена смуга, бо з неї проступили стовбури. Небо вже відділилось від землі, і Парк уже не мигтів перед очима. Тихше й тихше посувались коні. Аж ось Карусель спинилася.
— Сюди! Сюди! Три пенси за тур! — гукав десь віддалік Парковий Доглядач.
Всі четверо позлазили з Каруселі, затерплі від довгого катання. Але очі їхні сяяли і голоси тремтіли від щастя.
— Ой, яка краса, яка краса, яка краса! — гукала Джейн, садовлячи Джона у візочок і дивлячись на Мері Поппінс променистими очима.
— Якби можна було отак кататись, і кататись, і кататись! — вигукнув Майкл, посадивши Барбару у візочок біля Джона.
Мері Поппінс поглянула на них. Очі її в сутінках здавалися напрочуд лагідними й добрими.
— Усе гарне зрештою кінчається! — промовила вона вже вдруге цього дня.
Тоді труснула головою і поглянула на Карусель.
— Тепер я! — весело сказала вона, зупинилася на мить і щось дістала з візочка.
Потім випросталась і постояла ще якусь хвилину, дивлячись на дітей тим своїм дивним поглядом, який неначе сягав у саму душу й читав найглибші думки.