Бо зненацька міс Персіммон, цілком усупереч власному бажанню, відірвалась від підлоги і перевальцем пішла в повітрі, коливаючись туди-сюди, немов дуже тонке барильце, і ледве втримуючи в руках тацю. Вона мало не плакала від сорому, коли, нарешті, дісталась до столу і поставила на нього чайник із водою.
— Дякую, — спокійно і дуже ввічливо сказала Мері Поппінс.
Після цього міс Персіммон повернулася і почалапала додолу, усе примовляючи собі під ніс:
— Яка ганьба! Щоб оце я, вихована, статечна жінка!.. Мені треба звернутись до лікаря!
Ледве торкнувшись підлоги, вона прожогом кинулася геть з кімнати, заломивши руки.
— Яка ганьба! — ще раз почули вони її стогін, коли вона вже зачинила за собою двері.
— Тепер вона вже не Емі Персіммон, бо не встояла на власних ногах, — прошепотів Майкл до Джейн.
Але містер Перук дивився на Мері Поппінс дивно — нібито й весело, ніби й докірливо.
— Мері, Мері, не треба було тобі, — щоб я так жив! Вона, сердешна, цього не витримав. Та… ой лишенько!.. Як же вона прекумедно чалапала по повітрі! Ой господи, ой сили небесні!
І він разом з Джейн і Майклом підхопилися з-за столу і знов так і покотились по повітрі, аж за боки беручись від сміху на думку про те, яка смішна була міс Персіммон.
— Ой мамочко! Не смішіть мене, я більше не можу, я лусну! — гукав Майкл.
— Ох, ох, ох! — кричала Джейн, ледве переводячи подих, ухопившись руками за серце.
— О боже мій, господи милосердний! — реготав містер Перук, витираючи очі полою піджака, бо ніяк не міг знайти хустинки.
— ЧАС ДОДОМУ! — пролунав раптом голос Мері Поппінс, перекривши регіт, мов голосна сурма.
І враз, в одну мить, Джейн з Майклом і містер Перук опустилися на землю. Гупнули на підлогу усі троє разом, аж луна пішла. Думка про те, що треба Джейн і Майклові йти додому, була їхня перша сумна думка цього дня, і тільки-но вона з'явилася в їхніх головах, як весь смішильний газ одразу вивіявся з них.
Джейн з Майклом, зітхаючи, дивилися, як Мері Поппінс повільно спускається додолу з пальтом і капелюшком Джейн у руках.
Містер Перук і собі зітхнув — глибоко й тяжко.
— Як прикро! — сказав він серйозно. — Дуже сумно, що вам треба йти додому. Для мене це був найвеселіший день. А для вас?
— І для нас, — сказав Майкл журливо, раптом зрозумівши, як невесело стояти на землі і не мати в собі ніякого смішильного газу.
— І для нас, і для нас, — сказала й Джейн, стала навшпиньочки і поцілувала містера Перука у зморщену, мов яблуко, щоку. — І для нас, і для нас, і для нас!
У автобусі, дорогою додому, вони сиділи по обидва боки Мері Поппінс. Обоє були незвично тихі. Раптом Майкл сонно спитав:
— А часто це буває з вашим дядьком?
— Що буває? — гостро промовила Мері Поппінс, ніби Майкл своїм запитанням хотів її образити.
— Ну, що він підскакує, регочеться й літає у повітрі?.
— Літає в повітрі? — Голос Мері Поппінс став дуже сердитий. — Може, ти поясниш, що це має означати?
Джейн хотіла була допомогти братові:
— Майкл хоче сказати — чи ваш дядько часто набирає в себе смішильного газу і перекочується попід стелею?
— Перекочується? Попід стелею? Це що за вигадки? Перекочується попід стелею! Скажи ще, що мій дядько — надувна кулька!
Мері Поппінс ображено пирхнула.
— Але ж це правда! Ми бачили!
— Що бачили? Як він перекочувався? Та як ти смієш! Мій дядько, щоб ти знав, тверезий, чесний, працьовитий чоловік, і, будь такий ласкавий, висловлюйся про нього з пошаною. Та не бери в рот квитка! Отаке вигадати — перекочується! Щось нечуване!
Джейн з Майклом перезирнулися поза спиною в Мері. Поппінс. Вони більше нічого не сказали, бо знали, що марно з нею сперечатись, хоч би які дива діялись перед очима.
Отож вони тільки перезирнулися, немов казали одне одному: «Чи правда це чи ні? Про дядька Мері Поппінс? Чия правда — наша чи її?»
Але ніхто не міг їм відповісти.
Автобус мчав уперед, перехиляючись, ревучи й підскакуючи.
Мері Поппінс сиділа поміж дітьми, ображена, мовчазна. Та ось, потомлені, вони присунулись до неї ближче, пригорнулися щільніше і, все ще спантеличені, поснули…
МІС ЖАЙВОРОН ТА ЇЇ ЕНДРЮ
Міс Жайворон мешкала в сусідньому будинку.
Але перш ніж повести розповідь далі, треба вам сказати, який він був — сусідній будинок. А був він великий, чи не найбільший на всю Вуличку. Казали, що навіть Адмірал Бум заздрив міс Жайворон на її чудовий будинок, хоча в його власному будинку димарі були точнісінько мов корабельні труби, а в садку в нього стояла щогла. Мешканці Вулички не раз чули, як він, минаючи будинок міс Жайворон, вигукував: