— Ось погляньте.
Сабатьє розгорнув газету від 12 жовтня 1912 року. На третій сторінці була вміщена замітка про загибель у лісах Бразилії французького вченого Мореля, написана одним з його супутників по експедиції. До статті був доданий портрет людини в окулярах, з гладенько поголеним обличчям.
— Так, це він, наш Фесор! — промовив Сабатьє. — Час дуже змінив його, але очі ті самі.
— Очі людини не старіють, — відповів консул. — І ви кажете, що він живий і здоровий? Приведіть його до мене. Цікаво подивитись на цього нового Робінзона!
Однак привести Мореля до консула було не так легко.
Коли Сабатьє повернувся в номер готелю, його зустрів Джон, дуже засмучений.
— Знову пішов! — поскаржився Джон. — Цей Фесор зовсім збожеволів від міського шуму. Він марить, повторює якісь незрозумілі латинські слова. Втік у міський сад, стрибає по траві, ганяючись за метеликами, а сторожі ловлять його. Він зібрав навколо себе юрбу. Я кликав його, але й сам ледве втік: сторожі хотіли відвести мене в поліцію. Вони говорять: «Якщо це ваш божевільний, то ви повинні його доглядати і не випускати з дому». Нічого сказати, добру знахідку ми придбали! Я вам казав, що його не треба було забирати з лісу.
— На нього вплинув дуже різкий перехід від самотності в лісі до життя у великому місті. Мабуть, йому доведеться підлікуватись. Але я певен, що поступово він стане нормальним, — мовив Сабатьє.
За вікнам почувся шум і голос Мореля-Фесора:
— Чого ви мене переслідуєте? Що вам від мене треба? Не заважайте мені, я шукаю «мертву голову»!
МІСТЕР СМІХ
На роздоріжжі
Сполдінг згадав щасливі, як йому здавалося, хвилини, коли він поклав у портфель диплом про закінчення політехнічного інституту.
Він — інженер-механік, і перед ним відкрито весь світ. Для нього світить. сонце, йому всміхаються дівчата. Для нього розпускають павині хвости розкоші вітрини магазинів, для нього грає весела музика в нарядних кафе, для нього пливуть по асфальту блискучі автомобілі.
Правда, сьогодні все це ще недосяжне для нього, але, можливо, завтра він візьме під руку голубооку дівчину і яскраво-червоними губами, сяде з нею в блискучий автомобіль, поїде в найкращий ресторан міста.
Ну зрозуміло, це все буде «завтра» не в буквальному розумінні слова. Треба знайти роботу. Послужити інженером у хазяїна. Зібрати трохи грошей і вкласти їх у якесь діло. А далі все піде як по маслу.
Знайти роботу! Це, звичайно, нелегко. Сполдінг добре знає про це. Але криза й безробіття — страшні слова не для нього, Сполдінга. Хіба в інституті у когось із студентів був такий зріст, вага, такі м’язи, як у нього? Хіба на всіх спортивних змаганнях він не перемагав своїх товаришів? А голова! Хіба він не закінчив вищу школу одним з перших — міг би й першим, коли б не так захоплювався спортом.
Головне ж — ні в кого нема такої сталевої волі, такого впертого прагнення до влади, такої пристрасної жадоби до багатства, такого гомеричного апетиту до всіх благ життя і такої фанатичної наполегливості в досягненні мети.
І Сполдінг стрімголов кинувся в бій, мов зголодніле вовченя, пустивши в хід і волю, і жадібність, і зуби, і кігті. Але незабаром виявилося, що всього цього мало. Кігті йому знадобились тільки для того, щоб одного разу спересердя зірвати з воріт заводу об’яву «Прийому нема». Зубами він гриз від люті комишеву тростину, коли йому знову відмовили.
Здебільшого йому не вдавалося пройти не тільки в кабінет директора, але й до секретаря. Тоді Сполдінг говорив по телефону з прохідної контори чи з вестибюля. Якось він спробував силою прорвати кордон, але його з ганьбою, під руки, видворили з кабінету особистого секретаря машинобудівного магната.
Він жив на випадкові мізерні заробітки, часто недоїдав і ставав жорстоким, злорадно мріяв про те, як сам буде ще безпощаднішим з невдахою, коли все ж досягне вершин земного благополуччя. І якщо звичайні шляхи важкі, треба знаходити легші, нові, незвичайні.
Нові шляхи! Де вони, ці нові шляхи? Сполдінг почав жадібно прислухатися, ловити кожне слово про швидкі чи незвичайні способи збагачення.
Якось у вагоні підземної залізниці Сполдінг почув розмову про удачу письменника-гумориста, який однією книжкою нажив собі велике багатство. Сполдінг сам читав цю веселу книжку й від душі сміявся. Але ж у нього, Сполдінга, нема літературного хисту. Через кілька днів він прочитав про людину, що нажила, незважаючи на кризу, мільйони на патентованому засобі для росту волосся. А винайти такий чи подібний до нього засіб — не так легко, цього швидко не зробиш. В іншій газеті повідомлялося про колосальні заробітки знаменитого комічного кіноартиста Престо. На жаль, у Сполдінга не було й артистичного таланту.