Його очі… Хоч Клотільда перелякалася, вона не могла не помітити цих очей, їх незвичайної блакиті, яскравості. В очах юнака палахкотів якийсь дивний вогонь. То не був вогонь божевілля, але водночас в очах прозирало щось незбагненне, чого вона досі ніколи не бачила. В них світилися звірина пильність і дитяча наївність. Обличчя незнайомця можна було б вважати вродливим, якби не випуклі надбрівні дуги, глибоко посаджені очі та широкі ніздрі. Він був без капелюха. Голову його вкривало довге й густе русяве волосся.
Усі заціпеніли від цієї незрозумілої вихватки незнайомця. Та за якусь мить Бернард де Труа кинувся до нього, заміряючись палицею. Незнайомець, скалячи прекрасні міцні зуби в широкій усмішці, сприйняв це як гру. Він ніби дражнив де Труа, підбігаючи до нього і ухиляючись від ударів так спритно й невимушено граційно, наче молода пантера.
А з вулиці вже біг якийсь чоловік, розмахуючи руками.
— Адаме, назад! — кричав він, немов на собаку.
Білявий велетень неохоче, проте слухняно припинив гру і відійшов убік, приглушено загарчавши. У цей час з-за іншого рогу з’явився поліцейський, увагу якого привернув галас.
— Уклінно прошу вибачення, — розмахуючи капелюхом, кричав здалеку чоловік, що кликав Адама. — Запевняю вас, тут не було злого наміру. Дозвольте відрекомендуватись… Професор Сорбонни по кафедрі археології та палеонтології Август Лікорн. А це Адам… просто Адам… Я зараз поясню вам…
Та розгніваний “шовковий король” нічого не хотів слухати.
— Це неподобство. Ображати жінку…
— Але дозвольте пояснити…
— Ніяких пояснень! — І, подаючи тремтячою від гніву й хвилювання рукою візитну картку поліцейському, де Труа сказав: — Ось моя картка й адреса. Прошу записати цих добродіїв і передати справу до суду. Ходімо!
Він узяв під руку дружину, кивнув головою Анатолеві, наказуючи йому йти слідом, і швидко попрямував до чорного лакованого автомобіля, що чекав на них.
Коли чудовий лімузин безшумно рушив з місця, Анатоль озирнувся і з дитячою цікавістю, острахом та захопленням глянув на дивну людину, що зірвала пташку з капелюха тітки Кло.
ІІ. НЕПРИЄМНИЙ ВІЗИТ
Професор Лікорн, повернувши з Італійського бульвару на невеличку вулицю Пілле-Вілль, сповільнив ходу. Після галасливого бульвару тиша цієї вулички вражала слух. Це була тиша храму, правдивіше — капища Золотого Тельця. Тут живуть мільйонери. Похмурі багатоповерхові будинки з заґратованими вікнами на перших поверхах неприязно дивляться на поодиноких перехожих.
— Здається, тут… — Професор Лікорн, хвилюючись, натиснув кнопку електричного дзвоника, оправлену в бронзову лев’ячу пащеку. Мовчазний швейцар повагом відчинив двері, впустив професора до заставленого рослинами вестибюля з величезним ведмедем біля входу і подзвонив наверх.
По широких сходах, устелених темно-червоним килимом, спустився слуга. Лікорн подав йому візитну картку.
— Пан де Труа вдома? Я хотів би побачитися з ним в особистій справі.
— Пан де Труа приймає в особистих справах у четвер і в суботу з дев’ятої години двадцяти хвилин до десятої ранку. Сьогодні ви можете побачитися тільки з його секретарем.
У цю мить на сходах з’явилася Клотільда де Труа в сірому пальті й сірому шовковому капелюшку з білим птахом на крисах. Лікорн уклонивсь і поступився, пропускаючи її до виходу.
Клотільда де Труа люб’язно відповіла на уклін. Вона пізнала Лікорна.
— Професор Лікорн? Ви до чоловіка? Його немає. Що привело вас сюди? Часом не пригода з птахом на моєму капелюшку? Ви бачите — птах знову сидить на своєму місці. Отже, все гаразд.
— Я справді прийшов поговорити з паном де Труа з приводу тієї неприємної події, що мала місце…
— Ну то поговоріть зі мною. Адже зрештою не мій чоловік, а я опинилася в ролі потерпілої. Отже, вся ця історія — моя особиста справа. Ходімте зі мною, професоре.
Слуга квапливо підбіг до Лікорна й шанобливо зняв з нього пальто.
Лікорн ледве встигав за Клотільдою, що швидко піднімалася по сходах.
— Наше знайомство зав’язалося досить оригінально, правда ж? — люб’язно усміхаючись, звернулася Клотільда до Лікорна, коли вони сіли у вітальні в м’які крісла.
— Атож, — ніяково відповів він, — оригінально, хоча не зовсім приємно і для вас, і для мене. Поліція склала протокол, і справу буде передано до суду.
— Які дурниці. Я скажу чоловікові, і все владнається. Не говоритимемо більше про суди, протоколи та поліцію. Ці слова ріжуть мені слух.
У Лікорна відлягло од серця.
— Я навіть задоволена, — мовила Клотільда, — що цей випадок спричинився до цікавого знайомства. Я читала ваші книги про первісну людину, і вони мені дуже подобаються…
Лікорн уклонився. Він аж ніяк не сподівався зустріти тут прихильницю своїх наукових праць.
— Скажіть, професоре, цей юнак, що піймав птаха на моєму капелюшку, часом не той самий дикун, якого ви знайшли в Гімалайських горах під час останньої експедиції? Всі газети писали про нього, і мені страшенно хотілося побачити цю знаменитість.
— Так, це він. Дикун, правдивіше, білий дикун, якого я знайшов у Гімалайських горах на висоті кількох тисяч футів.
Клотільда зробила різкий рух.
— Як цікаво…
— Справді, цей білий дикун надзвичайно цікавий для науки. Він не просто дикун. Це випадково вцілілий екземпляр зовсім вимерлої людської породи, останній представник людей, що жили багато десятків тисяч років тому і були, як я гадаю, прабатьками європейських народів.
— Ви його назвали Адамом?
— Це ім’я було дано йому жартома, а потім так і лишилося. Винятково цікавий екземпляр. Але… — професор Лікорн зітхнув, — якби ви знали, скільки завдав він мені клопоту й неприємностей! Попервах я, звичайно, не міг випускати його на волю. Його доводилося дресирувати, як тварину. Однак він нудився під замком. І тому, коли він трохи “цивілізувався”, я почав брати його з собою на прогулянку. Він дуже відданий мені і слухняний, мов собака.
Коли я вперше пішов з ним у Люксембурзький сад, він буквально очманів од захвату. Я й незчувся, як він видерся на дерево і закричав од радості так, що перелякані діти, які гуляли в саду, з плачем кинулися врозтіч. Сторож заціпенів від такого блюзнірства. Іншим разом Адам стрибнув у басейн фонтана Карно — йому захотілося скупатись. На площі Згоди він виліз на статую коня, зібравши довкола себе натовп зівак…
Клотільда засміялась. Вона слухала професора з великою цікавістю.
— Одного разу, коли ми поверталися з Адамом візником, йому набридло їхати занадто повільно. Він схопив кучера за комір, зсадив з козел, спритно скочив верхи на коня і поскакав щодуху.
Клотільда знову дзвінко засміялась.
— Усього не розкажеш. І на мою голову сиплються протоколи, штрафи, судові процеси. Вулиця Шамполліона, де ми живемо з Адамом, була просто тероризована. Попервах адміністрація Сорбонни виручала мене з біди, часом мені допомагало і Міністерство освіти. Але зрештою їм набридло це. На щастя, Адам став розсудливішим. Він уже досить пристойно говорить по-французькому. Я вже радів, що його диким вихваткам покладено край, коли це позавчора такий прикрий випадок з вами…
— Не говоритимемо про цей випадок, дорогий професоре. Розкажіть краще, як вам пощастило відірвати од рідних гір це двоноге звіреня і перевезти до Парижа.
— Я готую до друку свій подорожній щоденник. Якщо ви цікавитесь, можу дати вам коректурні відбитки.
— Любий професоре, я така вдячна вам! Завтра ж надішліть. — Клотільда поривисто встала і потиснула Лікорнові обидві руки.
ІІІ. ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА ЛІКОРНА
Наступного дня покоївка подала на таці вранішню пошту.
— Це щоденник! — вигукнула Клотільда. — Марі, сьогодні я нікого не приймаю.