Заграва тропічного ранку. Сонця ще не видно, але небо вже палає пурпуром. Морель поволі розплющує очі. Він ще живий? Навколо буяє життя, грає всіма барвами, кричить тисячоголосим хором пернатих і комах. І знову спрага, нестерпна спрага…
Морель повзе по землі, мов гадюка з перебитою спиною, до струмка. Тут він бачить незвичайне видовище. Біля самої води лежить розпростертий величезний мертвий ягуар — одвічний ворог пуми. Його гарна золотиста шерсть з чорними продовгуватими плямами пошматована. Праве вухо відкушене. Одне око витекло. На шиї величезна рана. Земля навколо залита кров’ю. Трава вирвана й розкидана, чагарник поламаний. Тут була страшна битва не на життя, а на смерть. Морель нахилився над убитим звіром і з моторошною цікавістю подивився у єдине вціліле око, тьмяне, оскліле. Невже очі цього звіра переслідували його ночами?
Морель згадав, що вже кілька разів помічав, як дві фосфоричні цяточки маячили в кущах Але він не був мисливцем і думав, що це нічні світні комахи, яких дуже багато в тропічних лісах.
Так, його підстерігав ягуар. І ось звір лежить мертвий! Морель роззирнувся і побачив, що кривавий слід тягнеться вбік і зникає в кущах. Вчений не вірив своїм очам. А проте сумніву не було: пума врятувала його. Вона охороняла його, хворого, і, рискуючи сама, хоробро кинулась на ворога, щоб урятувати життя людини. Це була нерозв’язна загадка інстинкту. Мимоволі Морель відчув вдячність і навіть ніжність до свого рятівника. Чи врятувалася вона сама? Бідолашна, незвичайна пума! Вона поповзла в хащі зализувати свої рани і зараз, мабуть, конає, навіть не усвідомлюючи свого героїзму.
V. ПОВІТРЯНЕ ЖИТЛО
Мореля охопило бажання розшукати пораненого звіра і, якщо можна, допомогти йому. Хоч він був дуже слабий, проте пішов по сліду. Але кривавий слід зникав у густих хащах. Морель був ще надто кволий, щоб продовжувати розшуки. Пройшовши кілька десятків кроків, він упав біля заростей хінного дерева, вдихаючи аромат рожевих та жовто-білих квіток. Біля його ніг лежала чотиригранна зламана гілка.
“Це ж хіна! А чому б мені не підлікуватись?” — подумав він і, відірвавши зубами кору, почав її жувати, кривлячись, така вона була гірка. Морель почав лікувати пропасницю хінною корою; індіанці здавна користуються цим народним засобом. Приступи пропасниці почали слабшати, і Морель незабаром відчув себе здоровим. Однак він був ще досить кволий. Досі йому доводилося харчуватись тільки рослинною їжею. Незабаром до горіхів він додав новий продукт — борошно з кореня касови. З цього борошна він умудрився навіть пекти коржики, добуваючи вогонь збільшувальним склом. Іноді йому вдавалося поласувати печеною рибою. Він ловив її на гачок, зроблений з шпильки, ввіткнутої в край лозини. Принадою були черв’ячки й комахи.
Морель не втрачав надії знайти своїх супутників або спуститися по одній з приток до Амазонки і досягти населених місць. Для цього він хотів скористатися з дощової пори року: з листопада по березень безперервні зливи перетворюють струмки в широкі річки. Про напрямок він не турбувався. Морель зробить пліт, заготуй запаси харчів і вирушить у дорогу.
Однак, чекаючи цієї пори, треба було подумати про більш осіле існування. Досі Морель жив ніби лісовий звір: день бродив, шукаючи їжу, засинав там, де заставала його ніч. Але далі так тривати не могло. Його обличчя й руки були покусані москітами й комарами. Коли Морель дивився в стоячу воду, він не впізнавав себе, так опухло його обличчя. Кліщі залазили під одяг. Вирвати їх з головою було неможливо. Якщо ж у тілі залишалась голова, на тому місці утворювався нарив, який завдавав Морелю більших мук, ніж живий кліщ, що ссав його кров. І Морель змушений був терпіти на тілі цілі колонії паразитів.
Та цього було замало. Щохвилини він рискував зустрітися з лісовими хижаками: ягуаром, мексиканським диким котом, червоним вовком, диким собакою. З них ягуар був найстрашніший. Один ягуар загинув у боротьбі з пумою, але тисячі їх ще бродили в лісі. Інколи Морель помічав у темряві зелені цятки і поспішав розпалити вогнище, добуваючи вогонь кременем. Але вогонь треба було весь час підтримувати, і Морель недосипав. Зрештою він вирішив, що найбезпечніше — ночувати на гілках високого дерева, як це робили далекі предки. Він залазив на високе дерево, вмощувався між сучками й прив’язував себе паском до стовбура. Морель довго не міг звикнути до такої “спальні”. Коли він засинав, голова його опускалась, і йому здавалося, що він падає з дерева. Від жаху Морель прокидався, інстинктивно хапаючись за віти. Та з часом він звик до свого повітряного ліжка і добре виспався. Вгорі москіти й комарі менше турбували його. Великі хижаки не помічали здобичі, що ховалася в густій зелені дерева.
Поступово з якихось глибин його істоти піднімались і оживали первісні інстинкти, втрачені людиною протягом тисячоліть культурного життя. Морель навчився міцно спати і в той же час прислухатися до найменшого шуму. Слух і нюх його загострилися. Тільки очі вченою залишались такими ж короткозорими. А втім, в окулярах він бачив непогано. Ці окуляри були предметом його постійної турботи. Одного разу, коли він спав на землі, поклавши біля себе окуляри, якийсь птах, мабуть, такий же любитель блискучих речей, як сорока, підхопив дзьобом окуляри й поніс. Змахи крил розбудили Мореля, і він погнався за птахом. На щастя, птах випустив окуляри. Після того Морель ніколи не знімав окулярів, навіть коли вкладався спати.
Була середина вересня, часто випадали дощі. Вони налітали раптово, перекидаючи на ліс цілі водоспади, і так само швидко вщухали. Верховіття дерев не могло захистити Мореля, і він промокав до нитки. Це наштовхнуло вченого па думку влаштувати над головою покрівлю з гілок та листя. Робота була важка. Кілька разів він мало не зірвався з дерева. До того ж йому доводилось вести боротьбу з мавпами. Тільки-но Морель спускався з дерева по сучки й хмиз, як цілі зграї мавп збиралися на його будові, намагаючись “допомагати” вченому. Можливо, вони робили це з найкращими намірами, але після їхніх набігів Морелю щоразу доводилося починати все заново.
Так тривало кілька днів, поки Морелю не поталанило знайти міцні й тонкі виткі рослини, якими він туго зв’язав кістяк даху. Чи то мавпи пересвідчились, що людина добре впорується з роботою без їхньої допомоги, чи, може, їм набридла ця нова забава, але незабаром вони дали йому спокій. І Морель побудував своє тимчасове житло. Тепер він міг сховатись від дощу. Морель витягнув до себе на дерево навіть деякі запаси харчів: борошна з касови, горіхів та мушиного меду — своє нове надбання. В дорозі ці запаси стануть у великій пригоді. Та й не доведеться шукати їжу під час дощу.
В його новому житлі було щось схоже на ліжко, зроблене на гілках і встелене мохом та листям. Тепер він міг лежати з деяким комфортом, навіть простягнутися. Коли дощ заважав йому працювати на плоту, Морель лежав у своєму сховищі на дереві й линув думкою в Париж. Але той світ був такий далекий і не схожий на те, що оточувало вченого, що Морелю здавалося, ніби Париж — то давній сон.
У сонячні дні Морель наполегливо майстрував пліт. Без сокири працювати було важко. Морель знайшов кілька гострих кременів і спробував зробити кам’яну сокиру, перейшовши, таким чином, до вищого ступеня культури — у кам’яний вік.
Затиснувши кремінь у рогатині, Морель прив’язав його до топорища тонкими ліанами. Однак кремінь зіскочив з топорища при першому ж ударі. Тоді Морель вирішив зробити сокиру за всіма правилами мистецтва, пробивши дірку в кремені другим кременем. Ця єгипетська праця стомила його. Морель у відчаї кинув роботу.
“Ні, мабуть, я не годжуся в робінзони!”
Однак думка про сокиру не виходила з голови. Дерево легше піддається обробці. Треба почати з топорища. Морель знайшов підходящий корявий сук міцного залізного дерева й почав пропалювати вугіллям “вушко голки” — довгасту дірку. Це була теж єгипетська праця, але все-таки дерево обробляти було легше, ніж кремінь. Незабаром “вушко голки” було готове. Морель вставив у нього гострий плоский кремінь і закріпив рослинними волокнами, приготованими для цього. Сокира скоріше скидалася на шпильку з надзвичайно великою головкою — так багато було на ній намотано “вірьовок”, а проте це була сокира. Вона перерубувала, точніше, перебивала віти в палець завтовшки. Сокира могла бути хоч якимось захистом. Нею можна було навіть зрубати товсте дерево. Але, “прохронометрувавши”, Морель підрахував, що на кожне дерево треба було б згаяти не менше як місяць. А йому для плоту потрібно було щонайменше десять дерев. Морель засмутився. При таких темпах роботи йому раніше ніж через рік звідси не вибратись.