Я з усього розгону кинувся в воду, переплив річку раніше за багатьох самиць з їх дітлахами і постарався вибігти вперед, щоб між мною і моїми переслідувачами опинились туші слонів. Це, звичайно, було вже егоїстично з мого боку, але я бачив, що й інші слони, за винятком самиць-матерів, робили так само. Я чув, як підбігли до річки пігмеї. їх пискливі голоси зливалися з трубними звуками слонів. Там відбувалася якась трагедія, але я боявся обернутись назад і продовжував бігти по відкритій рівнині. Так я й не дізнався, чим закінчився бій біля річки між карликами-людьми і велетнями-тваринами.
Багато годин ми бігли не зупиняючись. Я дуже стомився від бігу і ледве встигав за слонами, але нізащо не хотів відставати від стада. Якщо тільки слони приймуть мене в свою компанію, то серед них я буду у відносній безпеці, бо вони краще за мене знають місцевість і своїх ворогів.
XI. У СЛОНОВОМУ СТАДІ
Нарешті слон, що біг попереду, зупинився, а слідом за ним стали й усі інші. Ми повернули голови назад. Нас ніхто не переслідував. Тільки два молоді слони у супроводі своїх матерів бігли до нас.
На мене нібито ніхто не звернув уваги. Проте коли прибули ті, що відставали, і стадо потроху заспокоїлось, слони почали підходити до мене, обнюхували хоботом, оглядали, обходили кругом. Вони про щось мене питали; я чув їх тихе гарчання, але не міг їм відповісти. Я навіть не розумів, що означає це гарчання — осуд чи задоволення.
Найбільше я побоювався вожака, знаючи, що “я” був вожаком стада до того, як Вагнер зробив операцію. А що коли я потрапив у те саме стадо і новий вожак почне сваритися зі мною за владу? Признатись, я дуже хвилювався, коли вожак, великий сильний слон, підійшов до мене і ніби ненароком штовхнув мене бивнем у бік. Я скорився. Він ще раз штовхнув мене, мовби викликаючи на бій. Але я не приймав бою і тільки відходив од нього. Тоді слон згорнув хобот, поклав його в пащу і трохи притримав губами. Пізніше я дізнався, що слони так виявляють збентеження і здивування. Вожак був, очевидно, спантеличений моєю покірністю і не знав, що робити. Але в той час я ще не знав мови слонів і, думаючи, що це він так мене вітає, теж поклав хобот у пащу. Слон писнув і відійшов од мене.
Тепер я розумію кожен звук, почутий від слона. Я знаю, що тихе гарчання, а також писк означають задоволення. Страх виражається сильним ревом, раптовий переляк — коротким різким звуком. Саме таким різким звуком зустріли мене в стаді. Розлютовані, поранені або стурбовані слони видають глибокі горлові звуки. Один слон, що лишився на березі річки, так кричав під час нападу пігмеїв. Можливо, він був смертельно поранений отруєними стрілами. А нападаючи на ворога, слони дуже вищать. Я передав тільки основні “слова” слонової мови, що виражають їх найголовніші почуття. Але ці “слова” мають багато відтінків.
Перший час я дуже боявся, як би слони не догадалися, що я не справжній слон, і не викинули мене з стада. Може, вони й відчували, що зі мною щось негаразд, та все ж повелися досить миролюбно. Вони ставилися до мене, як до дефективного переростка, в якого в голові не всі дома, але який нікому не завдає шкоди.
Моє життя було досить одноманітним. Мандрували ми завжди один за одним. Від десятої—одинадцятої години ранку до третьої години дня відпочивали, потім знову паслись. Уночі знову відпочивали по кілька годин. Деякі слони лягали, майже всі дрімали, а один вартував. Я не міг примиритися з тим, що мені доведеться все життя провести з слонами. Я нудьгував без людей. Хоч я й маю вигляд слона, але волію жити з людьми, спокійно, без тривог. І я б охоче пішов до білих людей, коли б не боявся, що вони вб’ють мене заради моїх бивнів. Правду кажучи, я навіть пробував поламати бивні, щоб знецінити себе в очах людей, але з цього нічого не вийшло. Бивні були незламні, або ж я не вмів ламати їх. Так проблукав я з слонами понад місяць.
Якось ми паслися на відкритому місці, серед неозорих саван. Я стояв на варті. Ніч була зоряна, безмісячна. У стаді було порівняно тихо. Я відійшов трохи вбік, щоб краще прислухатись і принюхатись до запахів ночі. Але пахло тільки різноманітними травами, не страшними для нас дрібними плазунами та звірками. І раптом далеко-далеко, майже на горизонті, спалахнув вогник. Погас, потім знову спалахнув і розгорівся.
Минуло кілька хвилин, і зліва од вогника спалахнув другий, потім трохи далі третій, четвертий. Ні, це не мисливці, що розташувалися на нічліг. Вогнища загорялися на однаковій відстані одне від одного, немов у степу проклали вулицю й засвітили ліхтарі. Одночасно я помітив, що такі самі вогнища спалахували з другого боку від мене. Ми опинились між двома вогняними лініями. Скоро в одному кінці цієї дороги між двома лініями вогню затріщать, закричать загонщики, а в протилежному кінці на нас чекатимуть ями або ж загони — залежно від того, яка мета в мисливців: захопити нас живими чи мертвими. В ямах ми поламаємо собі ноги і будемо придатні тільки на забій, а в загонах нас чекає життя рабів. Слони бояться вогнів. Вони взагалі боязкі. Коли шум розбудить їх, вони кидаються в той бік, де немає вогнів і шуму, — там на них чекає мовчазна пастка або смерть.
З усього стада тільки я й розумію становище. Але чи це дає мені яку-небудь перевагу? Що мені робити? Іти на вогні? Там мене зустрінуть озброєні люди. Можливо, мені пощастить прорвати блокаду. Цей риск кращий, ніж вірна смерть або неволя. Але тоді мені доведеться розлучитися із стадом і почати життя слона-самітника. Рано чи пізно я все одно загину від кулі, отруйної стріли або ікол звіра…
Мені здавалося, що я ще вагався, а насправді я вже вирішив, бо, сам того не помічаючи, відходив убік, щоб розбуджене стадо, тікаючи, не потягло мене водоворотом тіл назустріч біді.
Ось уже кричать загонщики, б’ють у барабани, тріщать, свистять, стріляють. Я трублю глибоким трубним покликом. Слони прокидаються і з переляку тупцяють на місці, щосили трублячи. Стоїть такий страшний рев, що аж земля двигтить. Слони оглядаються навкруги, бачать вогні, які начебто наближаються (їх переносять усе ближче й ближче), перестають ревти і кидаються спочатку в один бік, але там чують вигуки загонщиків, які невблаганно наближаються. Стадо повертає й біжить у протилежний бік… назустріч своїй загибелі. Щоправда, ця загибель ще не так близько. Полювання триватиме кілька днів. Вогні весь час наближатимуться, загонщики підходитимуть усе ближче й ближче до слонів і гнатимуть їх уперед, поки нарешті слони не потраплять у загони або ями.
Та я не йду з слонами. Я лишаюся сам. Панічний жах, що охопив усе стадо, передається моїм слонячим нервам, а від них — моєму людському мозкові. Страх затуманює свідомість. Я ладен бігти слідом за стадом. Я закликаю на допомогу всю свою мужність, усю свою волю. Так ні ж! Мій людський мозок переможе страх слона, переможе цю величезну гору м’яса, крові, кісток, яка тягне мене до загибелі.
І я, мов шофер, повертаю руль “грузовика” і звертаю прямо в річку Сплеск, каскад бризок, тиша… Вона остудила мою збурену слонячу кров. Розум переміг. Тепер я міцно тримаю “в руках розуму” свої слонячі ноги. Вони покірно тупцяються по мулистому дну.
Я вирішив утяти штуку, на яку нездатні звичайні слони: відсидітись у воді, занурившись у неї, як гіпопотам. Постараюся дихати тільки кінчиком висунутого хобота. Спробую зробити це. Вода неприємно заливає вуха й очі. Час від часу я піднімаю голову й слухаю. Загонщики наближаються. Я знову занурююсь у воду. Ось загонщики пройшли мимо, не помітивши мене.