— Не була я в неї, не ходила туди, — плакала на допиті Вікторія і намагалася не дивитися в бік Орлова.
— Але, Вікторіє Володимирівно, — Аблаутов показав їй папір, підписаний її матір’ю. — Ось ваша матір твердить, що приблизно в цей самий час, коли померла професор університету Лілія Федорівна Іванова, ви відпросилися і пішли до неї.
Вікторія зблідла:
— Так, але потім я передумала і не пішла туди. Ходила на ставок і дивилася, як люди на ковзанах катаються.
— На які ставки ви ходили?
— На Патріарші.
— Ви там бачили знайомих, які могли б це підтвердити?
— Ні, знайомих там не було.
— А ви знаєте, Вікторіє Володимирівно, чому там не було знайомих?
Вікторія уважно-вичікувально дивилася на слідчого.
— Бо вчора до сьомої години вечора катання на Патріарших ставках заборонила поліція, оскільки були знайдені великі розломи і тріщини у кризі. Так що, окрім двох поліцейських, ви б там все одно нікого не побачили, якби, звичайно, там були. Може, ви були на інших ставках?
Вікторія тихо заплакала.
— А ось свідчення двірника, який твердить, що бачив вас, коли ви виходили з під’їзду професора Іванової.
— Я не вбивала її, Сергію Олексійовичу.
— Сергію Олексійовичу, поясніть, будь ласка, Вікторії Володимирівні, що поки що ми лише підозрюємо її у вбивстві, а не звинувачуємо і тому нам треба лише з’ясувати, коли точно вона бачила Лілію Федорівну, бо за даними, які ми маємо, вона остання з тих, хто міг бачити небіжчицю.
Орлов погладив Вікторію, наче маленьку дівчинку, по голові:
— Люба моя, я розумію, що тобі страшно, але задля того, щоб з’ясувати, що ж насправді відбулося, ти повинна нам розповісти все, що знаєш.
— Може, двірник вас з кимось сплутав?
Вікторія похитала головою.
— У чому ж річ? Ви ж самі бачили двірника і навіть віталися з ним.
— Так, я приходила, але її не було вдома. Я дзвонила у двері, але до мене ніхто не вийшов.
— А її сусідка Валентина Костянтинівна дала свідчення, що ви увійшли до квартири Іванової, але за кілька хвилин вийшли.
— Я її не бачила.
— Кого — її? Лілію Федорівну чи Валентину Костянтинівну?
— Валентину Костянтинівну.
— Вона сиділа у своїй інвалідній колясці у дверях власної квартири, чекаючи, поки служниця вигуляє собаку.
Вікторія уважно глянула на обох слідчих.
— Я ходила до Лілії Федорівни за книжкою.
— За якою?
— Пуанкаре.
— І де ця книжка тепер?
— У мене вдома.
— Отже, ви бачили Лілію Федорівну і брали в неї книжку?
— Так.
— А от Валентина Костянтинівна пише, що ви вийшли з квартири Лілії Федорівни схвильована і з порожніми руками.
— Але книжка в мене вдома і я можу її показати.
— У бібліотеці Лілії Федорівни є журнал, в який вона записала, що книгу Пуанкаре вона вам дала не вчора, а чотири дні тому.
Вікторія мовчала і дивилася на чоловіків великими порожніми очима.
— Я не вбивала її.
— Я вас не звинувачую у вбивстві, але, зрозумійте, ви були останньою, хто бачив її живою. І якщо вона покінчила життя самогубством, то лише ви можете сказати, в якому вона була тоді стані. А якщо це не самогубство, то лише ви можете знати, чи був хтось у неї в квартирі. Неможливо, щоб ви нічого не помітили. Зрозумійте, якщо це вбивство, то убивця, якого ви могли навіть не помітити, міг вас побачити і запам’ятати. А це означає, що він може вбити вас як свідка.
Але Вікторія вже нічого не розуміла. У неї почалася істерика. Після того, як її вивели, Аблаутов звернувся до Орлова:
— Я боюся відпускати її додому.
— Ви думаєте, що це вбивство?
— Я не зовсім впевнений, але, поки не з’ясуються всі обставини цієї смерті, про щось твердити зарано.
— А чи не краще її разом з матір’ю кудись відправити на кілька днів? Ну хоча б на мою дачу. Це дуже близько, під Москвою. Там вона заспокоїться, згадає всі подробиці, її охоронятиме мій дворецький, а якщо цього буде недостатньо, то ви можете виділити ще й поліцейського.
— Гаразд, Сергію Олексійовичу. Мабуть, так ми і зробимо.
Орлов відразу написав листа своєму дворецькому, і Вікторію разом з поліцейським відвезли додому.
Коли чоловіки залишилися самі, Аблаутов сказав:
— Сьогодні важкий день. Вчора у Москві стільки всього сталося, що я вибився із сил. Сьогодні вранці знайшли убитого професора Лозинського…
— Юрія Олександровича?
— Так, Юрія Олександровича. За дуже дивних, якщо не сказати страшних і загадкових обставин. Зник візник зі своїм фаетоном, тобто фаетон знайшли, а візника немає. Зарізали дружину і дітей обер-кондуктора Остахова. Був озброєний напад на будинок колекціонера старожитностей Кімамова…