Боса Єлизавета побігла до підвалу. Там не було світла, і тому хатній злодій з ліхтарем розглядав пляшки марочного вина, брав їх у руки, роздивлявся і знову ставив на полиці. І раптом він побачив ноги кучера:
— О Господи! — і дістав з кишені револьвер, потім підійшов ближче. — Та він, здається, мертвий. — І нахилився над небіжчиком, та цієї ж миті, побачивши чиюсь тінь на стіні, озирнувся.
Перед ним стояла молода гарна жінка в одному корсеті та в панчохах.
Він спрямував на неї револьвер:
— Ти хто?
Вона злякано прошепотіла:
— Я боюся. Боюся…
Злодій запитав:
— А він що, мертвий?
Злодій відчував все безглуздя ситуації, стоячи між покійником і напівголою жінкою.
— Як мертвий? Мені здається, він просто п’яний.
Злодій недовірливо подивився на неї, потім нахилився над трупом і, почувши раптом, що вона йде до нього, хотів озирнутися, але не встиг. Вона зубами вп’ялася у його горло, з такою силою перед цим обхопивши його тіло і руки, що він ще встиг почути хруст власних кісток.
Кров додала їй сил, та вона знала, що треба ще дочекатися другого злодія. І той з’явився. Ліхтар тьмяно освітлював підвал.
— Ну що, знайшов що-небудь?
Відповіді не було. Тоді він швидко спустився сходами і відразу побачив два мертвих тіла. Одне він одразу впізнав і вихопив ножа, та цієї ж миті з-за полиці, з-поміж пляшок, висунулися жіночі руки, схопили його за голову і з нелюдською силою притягли до себе…
…Хорунжий Рєпін уважно вдивлявся в обличчя людей, які прогулювалися біля Сухаревої башти. Ніякої вродливої, як змалювала Холодова, панянки там не було — прості, дурненькі московські дуняші. Та раптом йому стало неприємно і якось холодно, ніби у нього хтось націлився з гвинтівки. Рєпін озирнувся — і відразу зрозумів: це саме та, про яку говорила Холодова. Господи, але як же такій дівчині запропонувати сісти до армійської вантажівки, та відступати було пізно і він підійшов до неї:
— Хорунжий Рєпін…
— Куди ж подівся ксьондз? — ця думка не давала спокою Вероніці. Вона вже кілька разів цього вечора намагалася підійти до Венчеслава, але спочатку він був схвильований своїми власними спогадами, навіяними коробкою з-під дамського капелюшка, а потім дискутував з гостями на чергову модну тему про блаженного Августина. І тоді Вероніка згадала про корнета Морозова, але його ніде не було.
— Ха, та він, мабуть, у Станіслава Кузьмича! — і вона спробувала достукатися у кімнату, яку займав поет.
Двері ніхто не відчинив, і Вероніка, зрозумівши, що там нікого нема, почала спускатися сходами. Раптом двері нагорі відчинилися і з них вистромилася лисіюча, з великими чорними очима і гострою борідкою голова Кузьмича. Він уважно огледівся і, нікого не побачивши, знову зачинився.
Від злості Вероніка почервоніла.
— Отже, Морозов знову там…
Вероніка була настільки закохана у Венчеслава, що у її серці ні для кого не залишилося місця, навіть для рідної матері, але той факт, що розумний і вродливий молодий офіцер кохається з чоловіком, обурював її до глибини душі. Інколи їй здавалося, що Станіслава Кузьмича вона давно викреслила зі списку живих, принаймні у власній душі. І раптом на сходах вона зіштовхнулася з рум’яним від холоду Морозовим.
— А я вас шукала.
— Я затримався, виконуючи доручення генерала, але щойно звільнився, як відразу поспішив до вас.
Вероніка, звичайно ж, відразу зрозуміла, до кого поспішав Морозов і не пропустила шансу познущатися:
— До мене чи до Станіслава Кузьмича?
— До вас, звичайно!
— А якщо до мене, то чому піднімалися цими сходами?
Він знову почервонів.
— Я просто звик до цих сходів. А що у вас сталося? Чому ви мене шукали?
— У мене справа серйозна, і розповідати треба довго. Але мені здається, що ви чомусь також дуже схвильований. Що у вас сталося?
— Вероніко, здається, що зараз лише ви можете допомогти мені! Мабуть, я скоро помру! Сьогодні мені про це сказала циганка, яка нещодавно з’явилася у нашому полку і всім нашим віщує майбутнє. Увечері я зайшов до більярдної, а вона, побачивши мене, схопилася на ноги, простягла руку в мій бік і майже закричала: «Це офіцер, якого дуже скоро уб’є опир!» Всі довкола засміялися, а я раптом пригадав, як у дитинстві їздив у гості до бабусі аж під Румунію, і там одна чи то циганка, чи то румунка мені сказала: «Тебе ніхто не врятує від опиря, окрім молодої шляхетної дівчини, яка живе у замку, але за однієї умови — ти повинен будеш відмовитися від спілкування з лисим чорнооким чоловік, який також оселився у тому ж замку…» Вероніко, врятуйте мене! — Морозова трясло, і він був не на жарт переляканий.