Орлов, який весь цей час проглядав папери, раптом схопився з місця і запитав схвильовано:
— Звідки я можу зателефонувати додому?
Врода Єлизавети вразила Рєпіна. Але ще більше — її сором’язливість і скромність, а окрім цього, було зрозуміло, що дівчина з заможної родини і за нею дадуть великий посаг. Але найголовніше — це кар’єра, яку здобувають саме завдяки шлюбу з такими ось дівчатами.
Рєпін все не міг позбутися почуття незручності: цю красуню у розкішній шубі, яка, напевне ж, звикла до модних дорогих автомобілів, він змушений буде зараз посадити у свою вантажівку.
— То й що? — посміхнулася осліплююче білою посмішкою Єлизавета. — Вантажівка, то й вантажівка!
Рєпін здивовано поглянув на дівчину. Він же, здається, вголос нічого не сказав.
Єлизавета вже зрозуміла, що перед нею молодий, недосвідчений хлопець. А отже, вона знайшла те, чого хотіла, — можливого помічника. За вікном вантажівки знову хурделило, і на склі з’явилася паморозь.
Коли Рєпін хотів зупинити автомобіль, Єлизавета сказала:
— Не треба тут зупинятися, адже, якби не я, ви поставили б авто там, де поставили перед тим, як їхати за мною.
— Звідки ви це знаєте?!
— Це ж так зрозуміло! Ви страшенно переживаєте, що приїхали на цій машині. А гості Холодової — сноби і зневажають нас, людей, пов’язаних з військовою службою. Мій батько теж військовий, і я це добре розумію.
Серце Рєпіна мало не вистрибнуло з грудей: «Вона — своя, їй не треба нічого пояснювати!», і хорунжий поставив авто на те саме місце, де й першого разу, а потім допоміг Єлизаветі вийти.
До будинку Холодової було метрів п’ятдесят. Вони йшли мовчки, але несподівано Єлизавета зупинилася і, ніжно взявши Рєпіна за руку, запитала:
— Чи обіцяєте ви мені, що будете моїм кавалером цього вечора і не глянете на жодну, навіть найвродливішу, жінку?
— Там не буде жінки, вродливішої за вас, — як гімназист відповів Рєпін.
— Це не має значення. Ви пообіцяйте мені!
І Рєпін відповів уже голосом козачого офіцера, коротко і рішуче:
— Обіцяю до смерті бути вашим вірним кавалером і вважатиму за щастя померти за вас!
А вітальня Холодової була вже переповнена гостями, і чекали лише на Єлизавету і Рєпіна. Коли Рєпін про це дізнався, його самолюбство було дуже потішене. Вперше в житті таке шляхетне товариство, такі знаменитості очікували на нього. Єлизавета ж справила неабияке враження на гостей Холодової. Всі чоловіки з захопленням дивилися лише на неї, підходили, цілували руку, говорили компліменти. Підійшов і Буревий. Він поцілував руку Єлизаветі й, уважно подивившись на Рєпіна, хитро-притишеним голосом поцікавився:
— Як там здоров’я Мілітарьова?
Рєпіну нічого не залишалося, як розвести руками, адже він був другом і секундантом Мілітарьова на сьогоднішній дуелі.
А у салоні Холодової обговорювали вчорашню лекцію Буревого. Тут було більше його противників, аніж там. Почалася дискусія. Але оскільки салон Холодової вважався «нейтральною смугою», то все відбувалося спокійніше. Сама ж Маргарита дивилася закохано-захопленими очима на Буревого, який, як завжди, легко відбивав літературні напади гостей салону і нападав сам. Словом, дискусія була в розпалі.
Але Холодова не забувала й про те, що вона в цьому салоні господиня. Особливо уважна вона було до Єлизавети, яка їй дуже сподобалася з першої ж миті. Дівчина хоча й усвідомлювала, що вона надзвичайно гарна, але з першого ж кроку підкреслила перевагу господині і повне небажання конкурувати з нею. Холодова це відразу відчула і оцінила. І вже коли гості сиділи за вечерею, вона помітила, що Єлизавета нічого не їсть:
— Красуне моя, невже тобі нічого не сподобалося?
Єлизавета глянула на Холодову дитячими, наївними очима:
— Щось я себе не дуже добре почуваю.
— Може, тобі гарячого чаю?
— Краще — меду.
Єлизаветі принесли на вибір кілька сортів меду, і вона почала його смакувати.
…Вечір наближався до кінця, і Єлизавета підійшла до господині:
— Мені вже час додому, а завдяки вам мене є кому провести.
— Заходьте до мене частіше, — обняла Холодова Єлизавету за плечі.
— Я ще хочу зателефонувати своїм, — відповіла Єлизавета, підходячи до телефону. Набрала номер, запитала у служниці, чи є батько. Служниця відповіла, що генерал дуже сердитий і про неї не хоче навіть чути.
— Я дзвоню від Холодової. Світ не без добрих людей, та й у батька серце не кам’яне. Ти все ж скажи, що я телефонувала.
— Ви б краще звістку яку прислали, а то, якщо я скажу генералу, він розлютиться ще більше, — і служниця заплакала…