У родині Вертера Венчеслав сподобався всім. Особливо батькові, старому Вельфу, який з листів сина вже багато знав про Венчеслава. Він показував гостеві свої бібліотеку, ліс, поля. Вони багато спілкувалися, і з розмов Венчеслав довідався, що, окрім них з Вертером, родина Вельфів чекала ще й дочку з чоловіком та онукою. До того ж він сподобався гарненькій покоївці, яка нещодавно була взята у сім’ю. І коли всі спали, вона піднялася на другий поверх і попросила Венчеслава спуститися вниз, бо, мовляв, чула там якісь кроки.
Вони спустилися на перший поверх у кімнату покоївки. З-поза засклених дверей і вікон майже від підлоги до стелі струменіло якесь хвилясте жовто-синє мерехтливе світло.
— Це хмарки пробігають на тлі місяця, — пояснив Венчеслав покоївці.
— Та ні, чути кроки! Прислухайтеся, — наполягала схвильована дівчина.
Так, це були кроки, і Венчеслав їх нарешті почув. О, вони в цьому будинку ніколи не зникнуть. Це кроки предків, які завжди з’являються у передчутті якоїсь небезпеки для дому і родини.
А покоївка, вже забувши, навіщо покликала Венчеслава, обняла його ніжно за шию, притулилася до нього, і скоро вони злилися в жагучому поцілунку, а потім одягнені впали на ліжко, забувши про все. А коли перша хвиля пристрасті відійшла, покоївка вирішила, що їй треба ж таки роздягнутися.
Венчеслав дивився на неї і милувався. Таки гарна дівка, що тут і казати! Та й жагуча яка! Хоча йому це і не потрібно, він дописує поему. Зараз він подивиться на дівчину, скориставшись набутими магічними знаннями, і вона засне! Але щось йому заважало зосередитися. Здивований, він почав дошукуватися причини у собі, а потім зрозумів — причина була саме в оцих кроках, які продовжували ще й досі лунати. Незаспокоєні душі вельфівських предків відчули якусь небезпеку. Господи, що ж вони могли залишити тут без догляду, що їх мучило і повертало до цього дому? І замість того, аби змусити дівчину заснути, він за допомогою ясновидіння вирішив подивитися, що ж вони охороняють. Венчеслав начебто дивився на покоївку, але одночасно і крізь неї, крізь стіни, наче все було прозоре… Ось нарешті дівчина зняла з себе останній одяг і легким порухом руки відкинула вбік. Погляд Венчеслава метнувся за ним, і там, де впав жіночий одяг, крізь підлогу з мармурової мозаїки, крізь товщу плит він раптом побачив коштовності. Це були саме ті коштовності, які зібрали німецькі аристократи під час війни, але, як вони опинилися в домі Вельфів і чому ніхто з Вельфів про це не знав, Венчеслав, мабуть, так ніколи й не дізнається. Нарешті він отямився і посміхнувся до покоївки, яка уже йшла до нього. І за мить вони забули про все…
А другого дня до старого Вельфа завітала дочка Крістіна. Дивлячись на цю високу жінку з розумними карими очима й приємною посмішкою, Венчеслав думав: «Крістіна — ось мій шлях заволодіти і цим будинком, і тими коштовностями, які він зберігає в собі…»
…— Венчеславе, тебе гості вже зачекалися, — зазирнула у кімнату Крістіна, або, як її тепер називали у Росії, Крістіна Камількарівна. — Про що ти тут думаєш?
— Про тебе. Останнім часом я все більше думаю про тебе…
Орлов повернувся після телефонної розмови з розгубленим обличчям.
— Хотів дещо перевірити, але не вдалося.
— Що саме перевірити? — запитав Аблаутов. — Може, я чимось допоможу?
— Тут скоріше я міг би бути вам корисний, але про це потім. Скажіть, як ці папери до вас потрапили? — і він простяг Петрову кілька папірців.
— А це мені передав Єфремов спеціально для вас, — відповів Петров. — Єфремов — це помічник Богдана Івановича.
— Так, я вам, здається, говорив про візника, — сказав Аблаутов. — Я до нього у родину послав свого помічника Єфремова, щоб він зібрав і привіз деякі матеріали.
Орлов тим часом ніяк не міг відірватися від якогось паперу:
— Тут його словесний портрет. І, знаєте, у мене таке відчуття, що я бачив цю людину. Ось і зараз телефонував додому, щоб запитати Інну Іванівну, чи пам’ятає вона чоловіка, який віз нас вчора з лекції Буревого додому. Заметіль вчора була така, що не приведи Бог, а він, уявляєте, на фаетоні…
Аблаутов його зупинив:
— Сергію Олексійовичу, те, що ви кажете, — це дуже важливо. Поїхали до мене і поговоримо.
— Сьогодні вже не вийде. Інна Іванівна погано себе почуває, мушу повернутися. Одне лише хочу запитати, навіщо я вам потрібен?