— Сергію Олексійовичу, мені й так соромно, що я у вас стільки часу забрав. Відкладемо нашу розмову на завтра. До речі, я для вас ще дещо цікаве маю. А зараз я вас відвезу додому. Дякувати Богові, і Шеншина з матір’ю у безпеці, і ми вже в дечому почали розбиратися…
Коли Орлов вийшов з машини і підійшов до під’їзду, він чомусь знову згадав калюжу крові й слизу, яку вони вчора побачили біля входу в будинок, а які моторошні були слова Інни Іванівни:
— Кров… Буде багато крові…
Від запаху моргу, трупів, від цих спогадів про слиз і кров Орлова вже нудило. А тут він ще дізнався про те, що славетний Лозинський був некрофілом, професор Іванова, яку він дуже поважав, виявилася лесбіянкою, а дочка його друга генерала Шеншина — коханкою Іванової. Це ж здуріти можна! Зараз зателефонував додому, а його жінка, п’яна як чіп, навіть говорити не змогла. А сьогоднішня дуель? Все! Він втомився. Втомився смертельно. Зараз би з кимось поговорити про вірші, про літературу, аби лише забути про весь цей бруд, про всю цю гидоту!
У себе вдома у м’якому кріслі Орлов побачив Кримського-Корсарова, який дрімав, але, почувши кроки, відразу відкрив очі:
— Як ми й домовилися, я повернувся ввечері, але вас не було. Борис Миколайович також пішов. Я сподівався, що ви скоро приїдете, розмовляв з Інною Іванівною. Мабуть, набрид їй, але вас все не було. І все ж я вирішив дочекатися.
— Були термінові справи, я не міг вирватися. Але я хотів вас запитати…
— Мабуть, про Париж, — посміхнувся Кримський-Корсаров.
— Ні, про Петербург.
— О, я там давно не був, Сергію Олексійовичу. Востаннє десь півроку тому. Їздив знайомитися з Венчеславом Боголюбським.
Орлов відразу пожвавішав:
— І яке він на вас справив враження?
— Це — унікальний чоловік! Набагато легше перерахувати все те, чого він не читав, не знав і не міг, аніж те, що він читав, знає і може.
— А який він як людина?
— Людина він, наскільки я зрозумів, складна. Відразу важко щось сказати. Високий, золотоволосий, голубоокий. Розмовляє спокійно, впевнено, з повагою до співрозмовника. Але живе якось дивно. Навіть у Європі так не живуть. Я маю на увазі його нічний спосіб життя. Уявіть собі, коли від одних господарів гості роз’їжджаються, то в цей час у нього вони з’являються. І взагалі, коли хтось хоче з Венчеславом поспілкуватися, то найкращий час для цього від сьомої вечора до шостої години ранку.
— А що він робить вдень?
— Вдень він відпочиває, пише, робить коректуру.
— Ви сказали, що він має дивний спосіб життя, але хіба не так живе і В’ячеслав Іванов?
— Мабуть, ви маєте рацію! А взагалі, ви знаєте, В’ячеслав Іванов терпіти не може Боголюбського. Тому, що частина людей, які збиралися у нього вдома, зараз збираються у замку Венчеслава. І якщо раніше В’ячеслав Іванов був один такий унікальний, то тепер з’явився Боголюбський і ефект унікальності Іванова зник, — в очах Кримського-Корсарова вже не було й крихти сонливості.
— А чогось дивного, несподіваного у поведінці Венчеслава ви не помічали?
— Ні, нічого. До речі, в його замку тижнями, місяцями, роками живе багато митців. В основному, письменники. Станіслав Кузьмич двокімнатні апартаменти ангажує. Ще там живе письменниця Кузьміна. Ви її повинні пам’ятати. Вона дитячі книжки пише. Ще якийсь дивний художник… Багато людей… Боюся, й сам Венчеслав Іванович точно не знає, скільки їх у нього в замку. До речі, він і грошей з них не бере. Я сам двічі ночував у цьому замку. Там затишно і приємно.
«Це стихійний дух, мабуть, наді мною так познущався під час спіритичного сеансу, — подумав Орлов. — Ох, люблять же вони викидати такі коники. Якби все було так, як казав дух моєї коханої, то Венчеслав жив би відлюдником десь у лісі, адже за такої кількості людей неможливо приховати, що ти опир».
І вже за інерцією Орлов запитав у Кримського-Корсарова:
— Ви вірите у духів?
— ?
— Ну, в духів померлих, які з’являються під час спіритичних сеансів?
— Я — віруючий, а Бог, як відомо, забороняє викликати духів померлих.
«Так, Бог мене покарає і жорстоко покарає за все це, — знову подумав Орлов. — Але це буде не єдине, за що він мене каратиме, так що одним гріхом більше, одним менше…»
Хід його думок знову перервав Кримський-Корсаров.
— До речі, моя валіза зникла. Мені розповіли про ваше захоплення спіритичними сеансами…
— Можу собі уявити, що вам наговорили!
— Ніхто мені нічого не казав, просто Бакулін написав, що коли я хочу зробити вам приємність, то маю привезти щось окультне. Я у Парижі, у спеціальному магазині для спіритистів накупляв для вас всілякої всячини, але…