Старий Вельф притиснув його до грудей і сказав:
— Я був би щасливий мати такого сина, як ти…
У медальйоні справді була земля, але земля ця була не московська, як і медальйон не Венчеславів. Коли він ще жив у Фрайбурзі, то познайомився з молодим тушинцем з Кавказу, який завжди носив цей медальйон у себе на грудях. Незабаром горець захворів на сухоти і помер. Коли приїхали його родичі, щоб забрати тіло на батьківщину, Венчеслав показав їм медальйон, знятий з померлого. Брат тушинця сказав:
— Допоки людина жива, рідна земля потрібна їй на чужині як оберіг і, крім того, вона повинна нагадувати людині, звідкіля вона і куди має повернутися. Ми забираємо тіло нашого брата на батьківщину і там він поєднається з рідною землею. Тож можеш взяти цей медальйон на згадку про нього.
Відтоді Венчеслав постійно носив цей медальйон з собою, і кожного разу при згадці про тих горців у екзотичних черкесках, які так само вільно володіли різними європейськими мовами, як і він, розбиралися у філософії Канта, навчалися в тому ж університеті, що й Венчеслав, але чомусь поверталися у гори, де ні філософія, ні освіта, за наявності кривавої помсти і постійної дружби-ворожби гірських племен, нікому не були потрібні, він думав: «Невже ця земля і цей спосіб життя могутніші за цивілізацію, яку ці дикі горці мали б всотати тут за роки навчання?» І саме тоді Венчеслав повірив у землю. А зараз, до речі, вона змусила заплакати старого, твердого, як кремінь, німця, і Венчеслав знову вкотре подивувався силі землі…
«Завтра повинен піти дощ, — дивився у небо Венчеслав. — Лише з мокрої землі я зможу взяти слід Крістіни. На сухій землі його не буде видно…»
Він стояв біля вікна у кімнаті Марії-Луїзи і вдивлявся у небо. Покоївка стелила для них ліжко. Вона навіть не здогадувалася, що Венчеслав викликає дощ.
Раптом хтось тихо, але наполегливо постукав у двері. Так стукає лише той, хто знає: його тут напевно чекають. І не вперше. Так міг стукати лише давній коханець. Венчеслав глянув у очі Марії-Луїзи і вмить усе зрозумів. Дівчину порекомендував Вельфам саме той, хто стукав зараз у двері.
— Не бійся, я зараз зникну, — сказав він і вистрибнув через вікно у сад, а потім, заховавшись за деревом, побачив, як до вікна підійшов чоловік Крістіни і зачинив його.
«Цього треба було чекати. Тим краще для мене», — у Венчеслава навіть не здригнулося від ревнощів серце…
А над маєтком Вельфів вже збиралися дощові хмари і сіявся дрібний дощ.
Родина Крістіни також від’їздила вранці. Венчеслав спустився попрощатися і зібрати з вогкої після дощу землі сліди Крістіни. Але людей було дуже багато і Венчеслав зрозумів, що так він слідів не збере. Що ж робити? І Венчеслав придумав. Побачивши фотоапарат, привезений Вертером з Берліна, він сказав:
— Давайте сфотографуємося разом…
Вертер відразу погодився, і Венчеслав порадив, де краще стати. Вони відійшли від натовпу до старих дерев…
З вокзалу до маєтку Венчеслав повернувся раніше за інших і непомітно зібрав у мішечок землю зі слідами Крістіни. Але як він не шукав бодай одного сліду Крістіни без слідів малої Вероніки, так і не знайшов. Дитина всюди ступала слід у слід за матір’ю. «Отже, Крістіна і Вероніка — дві закохані жінки…» — зрозумів Венчеслав, заходячи до своєї кімнати, щоб зібрати речі.
У Берліні Венчеслав у привезену землю посадив троянду, а вже за кілька місяців вона розквітла, і водночас з її квітуванням до Берліна приїхала Крістіна. Вони зустрілися у Вертера. Венчеслав бачив, що вона ще не розуміє, чому приїхала до Берліна, але відчував, що їй хочеться його бачити, спілкуватися з ним і боротися з цим бажанням жінка вже не могла.
У день від’їзду з Берліна Крістіна разом з братом зайшла до Венчеслава попрощатися.
— Я вас без чаю не відпущу, — тепло й лагідно посміхнувся до неї Боголюбський.
— А який у вас чай — індійський чи китайський?
— Не той і не той, у мене чай з Росії. Такого чаю ви ніколи не пили.
Такого чаю Крістіна й справді ніколи не пила. Він був смачний, приємний, але трохи гіркуватий. Крістіна не знала, що разом з чаєм Венчеслав заварив спеціально для неї магічні трави, від яких вона відчула приплив якоїсь незвичайної енергії і легкості у всьому тілі.
— Я ніколи не забуду наше чаювання, — посміхнулася вона до Венчеслава і несподівано для себе додала: — І вас також не забуду.
Він лише загадково посміхнувся їй у відповідь…
Вранці Орлов прокинувся пізно. «О Господи, хоч би Інна зараз не зайшла», — було його першою думкою. Вона дратувалася, коли він десь дуже затримувався чи взагалі не приходив додому ночувати. Ревнощі доводили її до сказу. Покоївка вчора встигла сказати Орлову, що Інна знову шукала револьвер, хотіла застрелитися.