— Це я спеціально для вас переписала. Я не можу дати весь журнал з записами. Там багато такого, що передати вам я не маю права.
Аблаутов взяв папір і попросив підписати. Служниця підписалася.
— І що ж ви чули?
— Там все написано.
— Це я прочитаю потім. Ви розповідайте, у мене можуть виникнути запитання.
— Вночі пролунав дзвоник. Господиня прокинулася, а я підбігла до апарата. У Шеншиних спали. Дзвоник пролунав вдруге. До дверей підійшла покоївка і запитала: «Хто там?» Приємний жіночий голос відповів: «Я покоївка графа Орлова Сергія Олексійовича». Потім було чути, як відчинили двері. «Проходьте», — сказала Женя. Так звали покоївку Шеншиних. «Я зараз скажу пані». І тут я почула якийсь незрозумілий шум. Потім все змовкло. Мені здалося, що гостя зачепилася об щось. В усякому разі, я зрозуміла, що вони пішли до вітальні, і більше я нічого не чула. А оскільки це ніяк не могло бути причиною для ревнощів генерала, то я пішла спати.
Аблаутов слухав покоївку, а очима проглядав текст на папері, який вона йому перед цим дала.
— Ви ким раніше працювали? Вибачте, як вас звати?
— Я — Марія Іллівна Ломановська, раніше працювала радисткою, приймала шифрограми. Я двадцять років пропрацювала у штабі, — по-воєнному відповіла покоївка.
— Вона дуже сумлінна, — сказала господиня. — Її дуже цінує наш генерал. І я можу підтвердити кожне слово, яке вона сказала. Адже я все чула разом з нею. Наша провина в тому, що ми не звернули уваги на цей дивний шум, але згадка імені Сергія Олексійовича була нам повною гарантією, що там нічого поганого не може статися.
— Але в мене на дачі немає ніякої покоївки, — здивувався Орлов. — А ви, Маріє Іллівно, не подивилися у вікно?
— Я не чула, коли вона пішла, а то б обов’язково визирнула.
Чоловіки подякували господині і підвелися, щоб іти.
— Сергію Олексійовичу, їдьмо до мене на службу. Всі результати експертизи будуть по обіді. А ми тим часом поговоримо про те, про що вчора не встигли, — вже виходячи з квартири, сказав Аблаутов.
Зусилля Венчеслава не минули даремно. Невдовзі Крістіна надіслала йому листа, дуже стриманого і навіть прохолодного, в якому й сама дивувалася, навіщо вона пише. Цей лист нагадував невеличку тріщину у загаті, крізь яку вже пробиваються перші краплини води, але жодного сумніву в тому, що за якийсь час ці краплини перетворяться на потужний потік води, а згодом і на могутню течію, яка змете все на своєму шляху.
І Венчеслав у своїх передчуттях не помилився. Наступний лист надійшов наступного дня, і Венчеслав остаточно переконався: «Магія подіяла!» У цьому листі вже не було ні стриманості, ні розважливості. Це був лист закоханої до нестями жінки, яка вже не може дати ради своїм бурхливим почуттям.
«Отже, перший етап подолано. Вона мене кохає, — розмірковував тим часом Венчеслав. — Щоправда, це сталося трохи швидше, ніж я очікував. Але попереду ще кілька етапів…»
Венчеслав розумів, що батько Крістіни, старий патріархальний Вельф, не дозволить дочці розлучитися з чоловіком, а отже, тут треба діяти інакше. Головне, аби зараз Крістіна не поспішала, бо що йому її любов без скарбів дому Вельфів? І він сів писати листа, але не закінчив. У двері постукали. Це була Крістіна.
Глянувши в її очі, Венчеслав відразу зрозумів, що зупиняти цю жінку — марна річ. Вона все витлумачить не так. І він упав перед нею на коліна, як щасливий закоханий, що досі не наважувався навіть подумати про їхню зустріч. Венчеслав обсипав поцілунками її пальці, пригортав жінку до себе, шалено цілував її покірні губи…
— Чи можу я у вас залишитися? — прошепотіла вона з ніжністю, і Боголюбський зрозумів, що найрозумніше зараз — це відмовитися.
— Я вас люблю і ладен своїм життям і навіть своєю смертю вам це довести, але саме моя любов і обов’язок порядного чоловіка, а ще дворянська честь змушують мене відмовитися зараз від такого щастя. Ви — чужа дружина, і наше кохання може стати ганьбою для вас. Ви повинні спочатку розлучитися. Слава Богу, у Німеччині це дозволяється. І ми поєднаємо наші долі, а до того моменту, хоч як це для мене не важко, я не можу дати привід хоча б одній людині у світі звинуватити вас у зраді.
Свій удар Венчеслав розрахував точно. Крістіна, яка виросла у честолюбній родині Вельфів, не могла бути іншою. Тож і тепер вона гонорово відповіла йому:
— Венчеславе, я вдячна вам за те, що ви не скористалися моїми почуттями і не дали мені, забувши про все на світі, кинутися у ваші обійми. Але я хочу сказати, що від сьогоднішнього дня я знімаю з себе всі обов’язки дружини перед моїм чоловіком, і це буде так, поки я не отримаю розлучення. Але ви повинні дати мені клятву, що любитимете мене до смерті.