— Ти радієш?! — в його голосі пробилися раптові ревнощі. — А може, ти на це лише й очікувала?
— Венчеславе, — її голос був тихий і ніжний. — Невже ти й справді думаєш, що я можу радіти розлученню з коханим чоловіком? — і вона притулилася до його плеча.
— А чи ти пам’ятаєш, що ми не можемо розлучитися?
— Про що ти кажеш? — відчувалося, що її думки зараз далеко від того, про що він говорить.
— Ти пам’ятаєш, що ми вінчалися у Росії задля того, щоб наша дитина була шлюбною. І це було наше друге вінчання, а перше було у Німеччині, в католицькій церкві.
— Я чудово все пам’ятаю! Це були найщасливіші дні у моєму житті.
Він перевів подих і продовжив:
— Так от, за російськими законами ми з тобою розлучитися не можемо, бо сказано: того, кого поєднав Бог, людина не роз’єднає. Тому перед Господом ми з тобою так і залишимося чоловіком і дружиною і я тебе ніколи не зраджу. І жодна жінка не займе у моєму серці твого місця.
Чогось Венчеслав недоговорював, і Хельге насторожено подивилася в його очі.
— То чого ж ти хочеш?
— Цивільного розлучення. Я зараз взявся за таку справу, що мушу бути офіційно неодруженим. Пам’ятаєш, перше, про що запитав твій батько, великий білий маг, коли я прийшов до нього проситися в учні? Він запитав — чи ти одружений? І якби це було так, він не взяв би мене на навчання. Чому ти так дивишся?
У її до цього ледь печальному погляді раптом проступив холод. Венчеслав зрозумів, про що вона подумала, і вигукнув:
— Я ж одружився на тобі після смерті твого батька! Одружився і ніякого зиску з того не мав. Якби я тебе не любив, то не зробив би цього, — в його голосі було чути якісь незрозумілі нервові нотки, яких Хельге досі за ним не помічала. Вона ще раз уважно поглянула на Венчеслава і тихо сказала:
— Гаразд, ми можемо хоч завтра поїхати до ратуші. Я люблю тебе. Любила навіть тоді, коли ти мене зґвалтував…
Він смикнувся у відповідь на ці її слова, і Хельге зрозуміла, що не треба було згадувати минулого. Вона знову притулилася до чоловіка:
— Вибач, я не хотіла тобі зробити боляче. Просто я тебе дуже люблю і вже нічого з собою зробити не можу.
В чому-чому, а в любові Хельге Венчеслав не сумнівався. Він дуже багато для цього доклав магічних зусиль… Боголюбський знов уважно подивився в її очі: чи не здогадується дружина про те, що у смерті її батька винен він, Венчеслав? Ні, здається-таки, не здогадується…
А за кілька тижнів Венчеслав вже владнав шлюборозлучні справи і отримав документ про те, що він вільний від набридливої німецької бюрократії. Тепер шлях до скарбів дому Вельфів був відкритий і Венчеслав поїхав до Крістіни. Але тієї ж ночі з’явився чоловік Крістіни. Дізнавшись про те, що в домі ночує Венчеслав, він розлютився:
— Ти сама втратила честь і мою зганьбила! Я жодної хвилини не хочу тут більше залишатися…
Він довго ще кричав, потім грюкнув дверима і поїхав додому. Венчеслав про це дізнався лише вранці й одразу ж поїхав до Крістіниного чоловіка, аби з’ясувати непорозуміння, але той не прийняв ніяких пояснень і справа закінчилася тим, що була призначена дуель. Післязавтра вранці, о шостій годині…
— Ви добре попрацювали, Анатолію Андріановичу, — відкинувши теку вбік, сказав Аблаутов Рождественському.
— Можливо, у мене сьогодні буде ще матеріал для експертизи.
Рождественський посміхнувся Орлову:
— Тепер я вже знаю, якими словами зустріну вас, коли прочитаю вашу нову книгу.
Аблаутов тим часом дістав кілька фотографій і поклав перед Орловим.
— З нашої вчорашньої розмови я зрозумів, що ви добре запам’ятали обличчя візника.
— Так.
— А чому він привернув вашу увагу?
— Ну, по-перше, його фаетон трохи дивно виглядав тієї снігової завії, адже був не за сезоном.
— А яка була упряж?
— Двоє коней білої масті. Один — у сірі яблука, а другий — майже білосніжний. Мені важко сказати, але, здається, грива й хвіст цього останнього були жовтуватого кольору.
— Вашій спостережливості можна лише позаздрити. Орлов нічого не відповів. Йому було неприємно згадувати, як на одному з поворотів його дружина вистрибнула з фаетона і, дякувати Богові, потрапила в кучугуру снігу. Тоді й допоміг йому візник витягти її зі снігу. Саме тієї миті Орлов і звернув увагу на його обличчя. Але все це зовсім не потрібно знати Аблаутову. Достатньо й того, що він добре пам’ятає це обличчя.
— Ось тут п’ять фотографій, — продовжував Аблаутов.
— Прошу подивитися уважно.
— Це — він. Це. І це, — показав пальцем на три фотографії Орлов.