— А ці? — Аблаутов тримав у руці ще дві фотографії.
— Тут, здається, не він.
Аблаутов подивився на фотографії.
— Решта не має значення. Головне, що ви впізнали свого візника. Це — Комаров Євстафій Валер’янович. Йому було тридцять п’ять років. Жінка і троє дітей. Пропав позаминулої ночі.
— А де ви знайшли фаетон?
— На одній з вулиць, досить далеко від центру.
— Давайте підрахуємо: він нас одвіз додому вночі, десь близько одинадцятої години, а коли знайшли його фаетон? — це запитання вже було до Рождественського.
— Десь близько третьої ночі. Можна й точніше. Двадцять хвилин на третю. Так поліцейські записали у рапорті. Отже, чотири години. Цілих чотири години.
— Так, багато часу пройшло. За цей час могло статися все що завгодно.
— Сергію Олексійовичу, а у вас вдома все гаразд?
Орлов здивовано поглянув на Аблаутова:
— А чому ви запитуєте, Богдане Івановичу?
— Знаєте, коли ви вчора пішли телефонувати додому, мені здалося, що вас щось дуже турбує. А коли повернулися і сказали, що хотіли щось уточнити у дружини, то, не хочу лукавити, мені це пояснення здалося недостатнім.
— Так, ви не помилилися, але, на жаль, зараз це вже не має ніякого значення.
— І все ж, Сергію Олексійовичу, якщо ви щось пригадали чи на щось звернули увагу, то розкажіть.
— Вчора, коли ви розповідали про візника, я пригадав, що квартира професора Іванової знаходиться десь метрів за сто від мого будинку, якщо навпрошки, через провулок, а якщо фаетоном, то разів у п’ять довше. От я й подумав, що цей візник міг після нас підібрати саме того пасажира, який і став причиною його власного зникнення.
— Звичайно, але це могло статися і в іншому місці, і значно пізніше. Адже ми навіть не знаємо причини зникнення візника. Можливо, його пограбували і вбили. А може, він, п’яний, сам впав з козел і його переїхав власний фаетон.
Орлов йому заперечив:
— Так, але, по-перше, труп не знайдено. Якби ви його знайшли, то фотографій мені б зараз не показували. Та й власний фаетон його не переїхав, бо слідів крові на колесах виявлено не було. Інакше ви мені про це також би сказали.
— Вашим міркуванням не вистачає однієї дуже важливої деталі. І я не вірю, що ви не відчуваєте цього самі. Які факти навели вас на думку, окрім того, що ви знали, де мешкає професор Іванова, що після вас до візника сів убивця?
— Кров!
— ?!
— Коли ми підійшли до нашого будинку і зайшли у двір, то побачили перед під’їздом на мозаїчній плиті огидну калюжу крові і слизу. Від неї ще йшла пара, і було зрозуміло, що вона ще свіжа, а цей час збігається з часом, коли померла Лілія Федорівна. Далі. Кров була яскраво-червона, а такою буває лише артеріальна кров. При електричному освітленні це було дуже добре видно. Я відразу попросив служницю змити кров. Під час моєї вчорашньої телефонної розмови я запитав, куди вона поділа відро з ганчіркою. Вона відповіла, що ганчірку викинула, а відро вимила гарячою водою.
Аблаутов підскочив:
— Один шанс зі ста, що ми встановимо групу крові, але дев’яносто зі ста, що я знайду…
За кілька хвилин чоловіки разом з Рождественським були біля будинку Орлова. Служниця пояснила їм, куди вона змила кров зі сходів. Також з’ясували й те, що вранці, увечері і ще раз вранці двірники згрібали сніг і скидали на купи. Рождественський розкопав сніг спеціальною лопаткою і скоро знайшов кілька рожевих шматків льоду.
— Це — кров, — сказав він. — Тепер ми поїдемо до лабораторії. Треба подивитися, чи можна встановити групу крові.
— Що, крові недостатньо для аналізу? — запитав Орлов.
— Ні, крові достатньо, але, за нашими даними, там має бути змішано кров як мінімум двох людей.
— Отже, ніякої надії?
— На кров ніякої, але що стосується слизу і слини, то я на це більше розраховую. Ви ж пам’ятаєте, Сергію Олексійовичу, що у ванній кімнаті професора Іванової ми знайшли слину з кров’ю покійної, але ця слина не належить Лілії Федорівні. Ми маємо її характеристики, а отже, у нас є шанс встановити — чи не тій невідомій з моргу належить ця слина?
… Орлов запросив Аблаутова повечеряти в нього, але той відмовився, бо хотів порівняти відбитки пальців, знайдених у Шеншиних, з відбитками у картотеці поліції.
— Не може такого бути, щоб вони ніде не були зафіксовані.
— Ну, що ж, — сказав Орлов. — Тоді — до зустрічі.
Ще у коридорі Інна Іванівна кинулася до нього:
— Сергію, що сталося у Шеншиних?
Орлов відповів спокійним голосом:
— Жахливі речі. Дружину генерала і покоївку вбили. Напевно, напали грабіжники.