— А Віка?
— Її врятувало те, що вона поїхала до Петербурга.
— Отже, грабіжники і більше нічого?
— Хіба цього замало?
— Ні, але тепер мені зрозуміло, чому я бачила уві сні такі жахи. Піду зателефоную Холодовій. Вона запитувала. Сергію, я так розумію, що злочинців ще не знайшли?
— Ні, не знайшли.
Орлов рушив до свого кабінету, сів у м’яке крісло і відкинув голову на спинку. Нарешті він залишився сам. Йому є над чим поміркувати. Особливо його хвилювала ситуація на дачі. Ніхто, крім нього, Аблаутова та ще двох поліцейських, один з яких мав доставити Віку з матір’ю на його дачу, а другий змінити його, не знав, що жінки переховуватимуться саме у Орлова на дачі. Отже, орловська лжепокоївка дізналася про це від когось з них чотирьох. Себе він з самого початку виключав. Бог йому свідок, але навіть дружині він цього не сказав. Аблаутову це робити було ні до чого. Отже, залишилися поліцейські. І раптом Орлов аж підстрибнув:
— І як же я відразу не здогадався! Це ж — грекиня з служницею! Так-так, вони підслухали розмову поліцейського з Шеншиною і домовилися з убивцями. Все дуже логічно. Грекиня хотіла вийти заміж за генерала, і єдиною перепоною їй у цьому була його дружина. Віку їй вбивати не було потреби. До того ж вона знала, що дівчини немає вдома. Тепер зрозуміло, звідки відбитки чоловічих пальців… Так-так! Далі… Служниця грекині могла зателефонувати Шеншиним на правах сусідки і сказати, що хоче зайти до них, а потім, коли двері було відчинено, туди увірвалися вбивці. Запис про наші з Аблаутовим відвідини буде для них алібі. Отже, це вони…
До кімнати зайшла Інна Іванівна:
— Зателефонувала. Холодова знепритомніла. Буревий сидить у неї під крильцем і не вилазить.
— Він що, до нас вчора не приходив?
— Ні, тепер його від Холодової не відірвати.
— Він що, і до телефону не підійшов?
— Ні!
— І не телефонував?
— Ні, але Холодова від нього вітання передавала. А ще в них цей дурник сидить — хорунжий Рєпін. Він у захопленні од віршів Буревого…
Орлов пригадав, що так і не розповів дружині про дуель, де він був секундантом Буревого, а Рєпін — секундантом Мілітарьова, але вирішив, що, мабуть, і не треба.
— А чому ти його дурником називаєш? Ти ж його зовсім не знаєш.
— Це я Рєпіна не знаю! Та його по всіх літературних салонах водить за собою цей чорносотенець Мілітарьов, який критикує на всі заставки — і Брюсова, і Бальмонта, і Блока, і Бєлого, і Гіппіус з Мережковським, і навіть тебе, а потім каже: «А тепер, панове, вам, втомленим від цієї „пожидовленої“ поезії, даю можливість послухати справжню російську поезію!» І читає свої билини упереміж з частівками. А потім, уже наприкінці, випускають цього Рєпіна. Хлопчик він здібний, але дурненький і, підпавши під вплив Мілітарьова, читає урочистим речитативом свої старообрядницькі віршики.
— Але ж Рєпін — не старообрядець.
— В тім-то й річ. Всі ці «пізнання» у нього від Мілітарьова. Так і не може хлопець себе знайти… Але я не про те. Я сказала Холодовій, що Віка Шеншина, на щастя, жива. Вони дуже зраділи, а Холодова згадала, що у Віки в Петербурзі, десь неподалік від Фонтанки, тітка живе. Мабуть, до неї й поїхала. І ще, до речі, тебе сьогодні по телефону запитувала ця твоя красуня.
— Яка красуня?
— Що за запитання? Таке враження, наче ти вже лік втратив красуням?
— Я просто не знаю, кого ти красунею називаєш.
— Та ця твоя співоча корова з Німеччини.
Орлов пригадав, кого мала на увазі Інна, — співачку з Німеччини, фрау Шнелінгер, даму досить серйозного віку, абсолютно нефотогенічну і щоразу одягнену з претензією, але без смаку. Вона якось завітала до них у гості разом зі своїм імпресаріо і несподівано зачарувала всіх гостей Рєпіна гарними манерами і жвавим розумом. Орлов спілкувався з фрау Шнелінгер німецькою мовою, якої Інна Іванівна не знала, і отямився лише тоді, коли, вже під кінець вечора, ревнива до нестями Інна Іванівна розлючено щось прокричала співачці спочатку російською, а потім французькою мовами, але мудра фрау Шнелінгер не образилася і з посмішкою відповіла:
— Можете не перекладати. Якщо ваша дружина вирішила, що я можу заволодіти вашим серцем, то це означає, що я виглядаю так добре, як ніколи в житті. До мене, як правило, не ревнують. Тож те, що вона говорила, для мене — чи не найкращий комплімент.
Всі належним чином оцінили уміння співачки вийти з незручної ситуації, але, звісно, на концерт фрау Шнелінгер другого дня Орлови не пішли.
Все це Орлов пригадав миттєво і запитав: