— І що?
— Запитувала, чому ми не були на її концерті. Її, бачите, засмутили два порожніх крісла у першому ряду.
— Це все вона сама тобі сказала?
— Та ні, телефонував її імпресаріо, запрошував прийти хоча б завтра.
— Шкода, що ми не пішли. Вона добре співає.
— Здогадуюся, як вона співає! Імпресаріо сказав, коли я її назвала берлінською коровою…
Орлов зблід.
— Як? Ти її так і назвала?!
— Так і назвала! Він сказав, що вона дуже нервувала через те, що ми не прийшли. А я запитала: невже у цієї берлінської корови є нерви? А він чемно так відповів: «Фрау Інно, вона походить з німецької Швейцарії». Воно й видно, відповіла я…
Орлов лише зараз помітив у очах Інни Іванівни збудженість і неприродно-яскравий блиск. Наркотики! Господи, знову наркотики!
— Інно, навіщо ти це сказала?
— Я тебе нікому не віддам. Після моєї смерті можеш одружуватися на кому хочеш, але поки я жива, ти мене не позбудешся. Якщо ж покинеш, то я руки на себе накладу. Я знаю, чому у нашому житті все не так, — ми не маємо дітей. Але я тобі дитину не народжу! Навіщо тобі дитина від божевільної, щоб теж була божевільною…
Орлов підійшов до дружини і обняв її за плечі. Вона притулилася до нього і несподівано заридала, але він, не зважаючи на цей плач, спокійно запитав:
— То, може, ми завтра все ж підемо до театру? Це — прощальна вистава. Вона співає Кармен.
— Вона — Кармен?!
— Так, уяви собі. То що — підемо?
— Невже вона тобі сподобалася як жінка?
— Ти ж знаєш, що це не так. Але дуже хочеться її послухати.
— Вона що, справді добре співає?
— Післязавтра вона їде до Петербурга, а звідти до Парижа, у Гранд Опера.
— У Петербурзі вона також Кармен співатиме?
— Не знаю. А може, нам до Петербурга поїхати і там її послухати?
— О, Петербург… Я зовсім забула. Ми звідти листа отримали. Ти не здогадаєшся, від кого.
— Від В’ячеслава Іванова?
Вона похитала головою.
— Від Блока?
— Не вгадав. І не вгадаєш. Нас запрошує Венчеслав Боголюбський…
Крістіна ні про що не здогадувалася. Вона була заклопотана зовсім іншим — вишивала золотом по китайському шовку два родових герби Вельфів і Боголюбських. Упродовж віків, за давно усталеною традицією, наречені роду Вельфів традиційно робили такі весільні подарунки своїм женихам.
— Люба, я попрацюю, — Венчеслав зайшов з посмішкою до кімнати Крістіни.
— Гаразд, коханий! Я знаю, що ти через наші любощі взагалі закинув свої літературні справи, — вона ніжно притулилася до його грудей. — Працюй, я не заважатиму…
І він отримав відпустку від любові на цілий день, а можливо, й на всю ніч. Останнім часом вони таки справді захопилися коханням, і це забрало у Венчеслава забагато енергії, тієї енергії, яка йому зараз була вкрай необхідна.
Він зачинив за собою двері і зупинився посеред кімнати. Завтра у нього дуель, але він зовсім не хотів ризикувати. Тепер, коли Венчеслав досяг уже практично всього, чого хотів, дурна куля не повинна була його вбити. Тож він мусить убезпечити себе і до ранку знищити свого суперника.
Венчеслав розвів руки у сторони і піднявся, зосередившись, на кінчиках пальців. За якийсь час він відчув, що йому цілком вистачить енергії для створення найпростішого, найпримітивнішого елементалія. Можна було б — і могутнього стихійного духа, але це небезпечно. Венчеслав почав силою власної енергії і думки створювати істоту, здатну виконати його завдання.
Протягом всього вчорашнього дня і сьогоднішнього ранку Венчеслав подумки викреслював і вираховував астральний шлях до чоловіка Крістіни Вольдемара Гольфштейна Готторба. Знаючи, що для німців ім’я Вольдемар нетипове, і відчуваючи, що доля чоловіка Крістіни якось пов’язана з Росією, він зробив корекцію на ім’я Володимир. Якби він такої корекції не зробив, то елементалій, вирушивши астральним шляхом до Вольдемара Гольфштейна Готторба і не знайшовши такого імені, скоригував би свій шлях на Володимира Гольфштейна Готторба і все одно досяг би поставленої мети. Всі кабалістичні розрахунки Венчеслав перевірив кілька разів і тепер був переконаний, що у найкоротший термін знищить свого ворога будь-де і знищить не лише його фізичне, а й астральне тіло. Звичайно, було б набагато простіше доручити це штучно створеному стихійному духові, елементалію вищого розряду, але він не хотів ризикувати, бо добре пам’ятав, що саме так колись загинув його вчитель і батько Хельге.
Венчеслав уже відчував, як згущується довкола його рук елементальна есенція і починає проявлятися у повітрі силует елементалія. Венчеслав спеціально задумав елементалія, якого б вистачило лише на час, відведений для виконання завдання, інакше він би міг вийти з-під його контролю, розпочати самостійне життя і скоїти щось непередбачене.