Єлизавета випливла з ночі, наче русалка з нічної ріки, — світла, з ніжною посмішкою на губах. Від радості в хорунжого перехопило подих, а вона посміхнулася:
— Я знала, що ви на мене чекатимете, тому й прийшла. Що у вас новенького?
Він мовчки, з щасливою посмішкою, відчинив їй дверцята автомобіля, і вона сіла.
— Яка гарне авто! Воно — ваше?
— Майже! Можете вважати, що вже моє. Воно вам подобається?
— Звичайно! Мені поряд з вами подобається сидіти в будь-якому автомобілі, навіть у тій військовій вантажівці.
Він радісно поглянув на неї і, раптом побачивши у неї над губою, там, де щока і губа утворюють неповторну, чарівну складочку, краплю крові, зупинив машину.
— Ви мені дозволите… — і своєю білосніжною хусточкою стер ту краплю крові.
— О, кров! — сказала вона. — Я маю такі слабкі капіляри, що під час застуди з носа часто тече кров. Ось! — і вона розтиснула руку, в якій лежала закривавлена, зіжмакана хусточка.
Він мовчки їй простяг свою.
— Ненавиджу кров, ненавиджу вбивства, — проговорила вона тихо і якось відсторонено.
— До речі, про вбивства. Ви пам’ятаєте вчорашню нашу зустріч з поліцейською машиною, що застрягла в снігу? Вона їхала з дачі Орлова, згадали?
— Так, якась машина стояла. А що там сталося? Наче ж нічого страшного вони не розповідали, а то б я запам’ятала.
— Страшне сталося пізніше. Тієї ночі покоївку і дружину генерала Шеншина хтось вбив.
— Як покоївку?! Хіба це була не дочка? — несподівано вигукнула Єлизавета.
— В тім-то й річ, що дочка того вечора поїхала до Петербурга. Пощастило!
— Господи, який жах! Бідні жінки…
— Так, химерно складаються долі. Якби вона не поїхала до Петербурга, то була б зараз мертва.
— А хто скоїв ці жахливі вбивства?
— Знайшли відбитки пальців двох чоловіків.
— Сподіваюся, їх вже спіймали?
— На жаль, ні.
— Сашко, я боюся.
— Зі мною вам нічого боятися.
— Але ж ви не завжди будете зі мною?
— Одне ваше слово — і я ваш! Завжди, всюди, на все життя, що зосталося!
— Сашко, не треба цього казати. Не треба мене обманювати.
— Клянуся! За кожне слово, сказане вам, я готовий відповісти перед Богом.
— Тоді їдьмо до мене. Якщо ви мене справді любите, то мені більше нічого й не треба. Але якщо ви мене одурите, то, присягаюся, ви заздритимете мертвим!
Останні слова були вимовлені з такою дивною, мало не загрозливою інтонацією і таким чужим, холодним голосом, що Рєпін мимоволі здригнувся і несподівано відчув у собі моторошну порожнечу, яка миттєво виштовхнула з його серця все — рідних, друзів, батьківщину і навіть Бога. І він також холодним, майже механічним голосом, ніби щось констатуючи, сказав:
— Ви знаєте, Єлизавето, зі мною щось зараз сталося — наче я осліп, оглух і вже нікого, крім вас, не бачу.
— Це нормально. Це так і повинно бути…
Вранці, ще до світанку, Венчеслава розбудили. Він відкрив очі і побачив свого секунданта, барона фон Брюге. Венчеслав посміхнувся. Зараз, зараз він почує, що вже не треба їхати на дуель, бо суперник несподівано помер. Але замість цього фон Брюге сказав:
— Я вражений вашою витримкою, гер Венчеслав! Ви так спокійно й солодко спите перед дуеллю!
«Хм, він, мабуть, ще нічого не знає, — подумав Венчеслав. — Але це нічого, на місці дуелі нам про все сповістять секунданти Вольдемара».
Вони сіли в карету.
— Яке у вас змучене обличчя, гер Герхальд! — сказав Венчеслав. — Ви, мабуть, вночі не спали?
— Не спав…
— Я вам дуже вдячний за те, що ви так перейнялися сьогоднішньою дуеллю.
— Нема за що дякувати. Причина мого неспання була інша. Вчора до мене прийшли друзі гера Вольдемара і майже силоміць забрали мене з собою. У гера Вольдемара було велике свято.
— Свято?! — вражено перепитав Венчеслав.
— Так, велике свято! Йому нарешті дозволили носити власне прізвище.
У Венчеслава пересохло в горлі.
— Що означає — власне прізвище? Хіба він не Гольфштейн Готторб?
— Звичайно, ні. Хіба ви про це не знали?
— Ви мене здивували. Розкажіть, будь ласка.
— Це все — ваші російські порядки. Адже Вольдемар — підданий російського імператора. Його батько, князь якоїсь кавказької країни, по-нашому герцог, на прізвище Шервашидзе, був відправлений своїм батьком вчитися до Мальдебурзького університету, де зустрівся з молодою принцесою Лоттою Гольфштейн Готторб і одружився на ній. У них народився син, якого вони назвали Вольдемаром на честь великого князя Володимира, що був хрещеним батьком князя Шервашидзе. Потім вони переїхали до Росії, але там православна церква не визнала їхнього шлюбу. Тож за рішенням духовної консисторії Вольдемар був позбавлений батькового прізвища і отримав прізвище матері. Всі інші діти вже народилися після вінчання його батьків у російській церкві і мали право носити прізвище батька. Це дуже травмувало юнака, і він повернувся до Німеччини. Молодший брат матері усиновив Вольдемара і дав йому титул графа, як це буває у випадку народження дитини в морганатичному шлюбі. І хоча дядько все робив для того, аби Вольдемар у Німеччині себе почував щасливо, племінника дуже гнітило його становище.