— Та ні, слуги моєї тітки, яка поїхала і залишила мені квартиру, а цей посуд вони хотіли забрати, та в останній момент передумали. Ви, Сашко, пообіцяли мені допомогти, тож на весь цей розгардіяш не зважайте. Я зараз зателефоную додому, щоб забрати свої речі. Я не янгол, Сашко, і ви вже це, мабуть, зрозуміли. Батько мене вигнав з дому, і я збираюся тут оселитися. Валіза, яку ми з вами щойно привезли сюди, стояла у моєї родички. У ній також мої речі…
Потім дівчина телефонувала, розмовляла з якоюсь жінкою, просила зібрати її речі, а Рєпін почував себе щасливим вже лише від того, що знаходився у цьому будинку поруч з Єлизаветою.
Нарешті вона закінчила телефонну розмову і роздратовано сказала Рєпіну:
— Виявляється, служниця вже давно спакувала всі мої речі. Поїхали, Сашко!
Біля будинку генерала стояла невисока сива жінка. На її очах блищали сльози:
— Ваш батько наказав. Хіба я сама наважилася б! Я позбирала усе, бо він сказав, що викине на сміття…
Єлизавета сказала Рєпіну:
— Сашко, допоможіть!
Речей виявилося багато. Вони все забрали і повантажили у машину.
— Тепер ви про мене знаєте все, — вже сидячи в автомобілі, тихо промовила Єлизавета.
Рєпін не наважився перепитати. Зрештою, він нічого про неї й не знав, окрім того, що вона генеральська дочка і має якісь проблеми в особистому житті, які для нього вже не мали ніякого значення. Він її любив.
— Всі покинули. Нікому я не потрібна, — знову чи то подумала, чи промовила вголос Єлизавета.
— Окрім мене, — сказав Рєпін. І раптом подумав: «А що я все ж таки про неї знаю? І про що я можу дізнатися? Найстрашніше — це те, що вона втратила незайманість. Це погано, але не смертельно. Краще про це дізнатися раніше, аніж запізно…» І раптом він чомусь подумав про Буревого. Що це він говорив тоді про смерть його матері?..
— Сашко, якщо я вам щось скажу, ви мене не зненавидите?
— Ні…
Рєпін сказав правду. Він закохався, і дорожче за Єлизавету у нього вже не було нікого і нічого — ні батьків, ні батьківщини, ні Бога. Мабуть, саме такою й має бути любов. Справжня любов…
— Авто залишіть на вулиці, а речі занесіть на веранду, — наказала Єлизавета, коли вони під’їхали до будинку.
Рєпін все зробив, як вона наказала. Коли він піднявся на веранду, то зауважив, що попередньої валізи там уже не було. Він на це звернув увагу лише тому, що поставив нові валізи на те саме місце, що й першого разу.
— А тепер ходімо пити чай, — сказала Єлизавета з дверей, побачивши його розгубленість.
— Ходімо, — посміхнувся він до неї радісно, відразу забувши про валізи.
Вони сиділи за столом, і Єлизавета пила чай з медом. «Мабуть, застудилася», — подумав Рєпін.
— Я дуже хвора, Сашко, — ніби відповідаючи на його німе запитання, сказала Єлизавета. — Моя хвороба не надається лікуванню. Вдень у мене летаргійний сон, а увечері я прокидаюся. Сашко, я вдень безборонна, і мене немає кому захистити. Якось, коли я заснула, один поганий чоловік, імені якого я вам зараз не назву, скористався цим і позбавив мене честі…
Рєпін зіскочив з місця:
— Назвіть ім’я цього негідника. Я викличу його на дуель. Я захищу вашу честь!
— Ох, Сашко, Сашко! Він невартий того, щоб ви його викликали на дуель. Я помщуся сама, але ви повинні мені допомогти.
— Я готовий! Коли завгодно! Слово офіцера!
— Я повинна їхати до Петербурга, але сама цього зробити не можу. Якщо у мене знову почнеться летаргійний сон, хтось з цього може знову скористатися. Яка я нещасна, Сашко… — вона заплакала, і Рєпін відчув, що цей плач дуже правдивий і в ньому немає ані трохи кокетства. Так плачуть лише тоді, коли вже нічим зарадити не можна. І у Рєпіна виникло таке щемливе почуття жалості до цієї красивої дівчини, що він ніжно обняв її за плечі і почав заспокоювати. Так, обнявшись, вони й просиділи на кухні всю ніч, а під ранок Єлизавета сказала:
— Сашко, мені знову стає погано. Зараз почнеться летаргійний сон. Ось візьми, — і вона простягла Рєпіну ключі. — Це від мого будинку. Зачини за собою двері, а увечері обов’язково приходь. Як тільки сяде сонце…
Вона, не роздягаючись, лягла на своє ліжко і заплющила очі. Рєпін уважно спостерігав за нею, кілька разів доторкався, аби переконатися, чи вона жива. Вона-таки спала — ніжна і прекрасна. І подих її був настільки нечутним, що здавалося, ніби вона й не дихає.
…Приїхавши у частину, Рєпін підбіг до військового старшини:
— Хорунжий Рєпін з’явився за вашим наказом. — І вже по-домашньому запитав: — Шабанов, ти не передумав міняти автомобіль на арабського скакуна?