— Борисе Миколайовичу, зараз, коли я вам це розповідаю, побачене, як реальне, знову постає перед моїми очима…
… У видавництві Орлова Кримський-Корсаров забув і про свої ранкові образи, і про свій жахливий сон, і про все на світі. Орлов уклав з ним угоду про видання збірника критичних статей, присвяченого сучасній російській поезії. Досі ці статті окремим виданням не виходили і були розкидані по багатьох російських та французьких модерністських журналах. Орлов запропонував Кримському-Корсарову також проглянути проект нової поетичної антології… Але ідилія спілкування трьох поетів несподівано закінчилася з появою Аблаутова:
— Сергію Олексійовичу, я вас розшукую по всьому місту. Інна Іванівна сказала, що не має жодного уявлення, де ви, а нам треба терміново поговорити.
— Богдане Івановичу, я із задоволенням поговорю з вами, але пізніше. До мене приїхав колега, відомий російський поет, а я всі ці дні не можу з ним поспілкуватися…
— Боюся бути нав’язливим, але справа стосується Шеншиних.
— Знову? Щось сталося з Вікою?
— Ні, вона у Петербурзі під наглядом. Але зникла Марія Іллівна Ломановська, служниця «сусідки» генерала Шеншина, а точніше, його коханки Аріадни Теодофілос.
Борис Буревий зорієнтувався першим.
— Сергію Олексійовичу, займайтеся вашими справами і не думайте про нас. Я вже давно збирався познайомити Максиміліана Олександровича з Маргаритою Холодовою. Тож зараз ми скористаємося вашою відсутністю, якщо ви нічого не маєте проти.
— Звичайно, ні.
— В такому випадку мені треба буде заїхати до готелю, — заклопотано промовив Кримський-Корсаров, — переодягнутися і взяти якийсь паризький сувенір.
— Ви можете скористатися моїм автомобілем, — і Орлов простяг Буревому ключі від своєї машини.
Вони разом вийшли з видавництва. Орлов сів у автомобіль Аблаутова, і вони поїхали слідом за машиною Орлова, яку вів Буревий.
— А ми, виявляється, їдемо однією дорогою, — зауважив Аблаутов. — В якому готелі він зупинився?
— В «Княжому дворі».
— Це ж сусідній будинок з будинком генерала Шеншина.
— Але ж готель на іншій вулиці.
— Так, але це будинок Г-подібної форми і одним боком прилягає до будинку генерала.
— Зачекайте мене тут, — кинув Орлов і поспішив у готель. Піднявшись у номер Кримського-Корсарова і визирнувши з вікна, він переконався у помилковості думки, яка раптом з’явилася в його мозку. Орлов наївно подумав, що все, про що розповів Кримський-Корсаров, було побачене ним у вікні чи вікнах, розташованих навпроти. Але квартира Шеншиних знаходилася не навпроти вікна готельного номера Кримського-Корсарова, а вздовж, по прилягаючій стіні будинку. Отже, ця версія відпадає. На здивований погляд Кримського-Корсарова Орлов сказав, що прийшов запросити обох поетів сьогодні увечері на прощальну виставу фрау Шнелінгер до Великого театру.
— Ми з Інною Іванівною будемо обов’язково, — продовжив Орлов. — А для вас будуть замовлені квитки. Сподіваюся, Маргарита Холодова також прийде. І ще, знайдіть даму для Максиміліана Олександровича, щоб йому не було так сумно.
…Аблаутов чекав Орлова біля виходу.
Коли вони приїхали до Аріадни Теодофілос, то побачили молоду жінку в цілковитій розгубленості. Генерал Шеншин, який зустрів Орлова і Аблаутова у квартирі своєї коханки, був заскочений цим візитом.
— Я зайшов до сусідки, щоб обговорити всі ці події…
— Так, горе у вас величезне. Коли похорон?
— Сьогодні і завтра панахида, післязавтра похорон. Я дуже вдячний вам, Сергію Олексійовичу, за те, що ви нам так допомогли. Все, що ви прислали, дуже згодилося, особливо чорний оксамит. Сьогодні вже заходила Інна Іванівна.
— Ми ж не чужі люди, Володимире Юрійовичу. А що — Віка?
— Вона в тітки у Петербурзі. Приїде на похорон.
— Я б вас просив, щоб вона не приїздила. Це небезпечно для неї, — Аблаутов стурбовано подивився на Шеншина.
— Особливо після того, як зникла Марія Іллівна.
— Гаразд, я зателефоную Вікторії і скажу, щоб сиділа в тітки і не приїздила. А зараз я піду, панове, у мене ще багато справ, — і генерал Шеншин залишив Орлова з Аблаутовим у кімнаті з Аріадною.
Жінка була не на жарт перелякана і відразу заговорила.
— Я хочу вам сказати щось дуже важливе. Ви вже знаєте, Марія зникла.
— А чому вас це так лякає? Може, вона поїхала до родичів і там затрималася?
— Її вбили. І вбила, мабуть, її та сама жінка, яка вбила дружину і служницю генерала. Ні родичів, ні подруг вона не мала.
— А чому ви вирішили, що Марію Іллівну вбила саме та жінка, яка напала на сім’ю генерала Шеншина?