— Не знаю. Мені так здається. Адже більше ворогів вона не мала.
— А хіба та, що вбила дружину генерала, могла бути ворогом Марії Іллівни?
— Ні, звичайно, ні!
— Заспокойтеся, будь ласка, і згадайте, куди вона пішла вчора увечері.
— До церкви.
— І як часто вона ходила до церкви?
— Дуже рідко, лише у свята.
— Але ж учора не було ніякого свята. Хіба не так, Аріадно Миколаївно?
— Так, але вона сказала, що йде до церкви.
— І до якої ж?
— До церкви Іверської Богоматері.
— Це ж не найближча церква від вашого будинку. Вона що, мала якісь особливі причини йти саме туди?
— Я не знаю, я нічого не знаю, — Аріадна Миколаївна заплакала.
Орлов уважно подивився на ноги жінки. На ній було східне взуття на високих підборах без задників. Орлов підвівся і підійшов до вікна, а потім, повернувшись, оглянув кімнату.
Кімната була напівосвітлена. З неї двоє дверей вело до інших кімнат, вікна яких виходили на протилежну вулицю. А тим часом Аблаутов розмовляв з жінкою.
— Аріадно Миколаївно, давайте міркувати логічно. Я розумію, що ви схвильовані, але прошу вас — зосередьтеся. Ви висловили свої побоювання і припущення, що Марія Іллівна вбита і що її вбивцею могла стати жінка, яка, підозрюється у вбивстві дружини і служниці генерала Шеншина.
Грекиня кивнула головою.
— Цей ваш здогад міг з’явитися лише у тому випадку, якщо хтось з вас двох побачив убивцю і з якоюсь метою сповістив її про це.
— Ні, ні, я нікого не бачила. Я не знаю нікого у цьому місті, — і грекиня нервово простягла руку до фужера з червоним вином поряд зі східними солодощами і сушеними фініками, який стояв на низенькому стільчику.
— Ви не бачили, — рішучим і строгим голосом сказав Орлов, — але, можливо, Марія Іллівна бачила її.
— Ні, вона не могла бачити. Вона нікого не бачила.
Орлов помітив уважний погляд Аблаутова.
— Так, Богдане Івановичу, вони, сидячи у цій кімнаті у такому ж напівмороці, як зараз, підслухали і записали розмову біля дверей і у вітальні генерала Шеншина. Потім, почувши дивні звуки, вийшли до іншої кімнати і зрозуміли, що в сусідів відбувається щось незрозуміле, а може, навіть і страшне. Звичайно, не те, що вони побачили другого дня у квартирі генерала. Тож вони сиділи й обговорювали, чи варто Марії Іллівні виглядати у вікно…
— Коли це було? — в істериці запитала Аріадна Миколаївна.
Орлов відповів:
— Коли ви в червоному халаті сіли на дивані, скинувши з ніг ваші коші, а Марія Іллівна пішла у коридор, щоб через чорний хід вийти на вулицю і подивитися, хто вийде з парадного під’їзду. Я кажу правильно?
Смаглява грекиня почорніла з лиця — чи то від страху, чи то від сорому, — і промовила:
— Так!
— І кого ж вона побачила? — запитав Аблаутов.
— Я не знаю. Вона мені не сказала.
— Я знаю, — відповів Орлов.
— Ви знаєте?! Невже ви знаєте, кого саме вона побачила? — в очах Теодофілос засвітилася надія.
— Кого саме, я не можу сказати, але можна легко здогадатися. У Марії Іллівни, якщо вірити Аріадні Миколаївні, не було родичів і друзів у цьому місті. Єдина людина, яку вона добре знала, — це генерал Шеншин. Отже, людина, яку впізнала Марія Іллівна, була із середовища військовослужбовців. А оскільки вона знала військових здебільшого найвищого рангу, то можна з впевненістю сказати, що це була або знайома, або швидше за все родичка когось з генералітету.
— А з чого ви взяли, що вона впізнала вбивцю? — поцікавився Аблаутов.
— Дуже просто. Служниця пішла вчора на зустріч з нею, а перед зустріччю зателефонувала і натякнула, що дещо знає про вчорашню пригоду. Саме ця зустріч і стала для Марії Іллівни фатальною. Я сподіваюся, Аріадна Миколаївна підтвердить мої слова.
Грекиня вже не просто плакала, вона ридала.
— Я казала, казала, що не треба цього робити, але вона не послухала мене.
Аблаутов запитав:
— Вона назвала прізвище?
— Ні! Ні імені, ні прізвища…
— Слухайте, через вас ми маємо ще одну жертву. Наступний труп буде ваш. Я запитую: вона назвала прізвище?
— Ні! — жінка була в істериці.
— Заспокойтеся, будь ласка! І скажіть, вона при вас телефонувала?
— Так.
— Кому вона телефонувала?
— Я не знаю. Вона спілкувалася німецькою.
— І номера ви не запам’ятали?
— Ні, але вона телефонувала двічі.
— За тим самим номером?
— Ні. Другий номер їй дали там, куди вона телефонувала першого разу.