— Лише на двох. Будемо ми з Сергієм Олексійовичем.
— А цей гість, він не ночуватиме сьогодні?
— Ні, він вирішив ночувати у готелі.
— То й чудово, бо він мені дуже не сподобався.
— Чому? Це — чарівна людина.
— Я не хотіла про це говорити, Інно Іванівно, але вчора він хотів залізти до мене в кімнату.
Інна Іванівна розсміялася:
— Такого не може бути, тобі здалося!
— Вчора я читала допізна, а вночі дивлюся: ваш гість стоїть біля мого вікна з боку вулиці і хоче відчинити його. Я закричала. Він, напевно, почув, злякався і пішов.
— Запевняю: це тобі здалося.
— Як здалося? Я можу показати вам відбитки його пальців із зовнішнього боку на склі. Я страшенно перелякалася.
— Якби він хотів відвідати тебе, то міг би просто постукати у двері. Якщо він поліз через вікно, то це може означати лише одне: він — сомнамбула, сновида, тому й ходить по карнизах. А твого крику він, мабуть, і не чув.
— Як — сновида?!
— Ну, лише сновиди ходять по карнизах і навіть самі про це не здогадуються. І дякуй Богові, що Кримський-Корсаров не почув твого крику, бо міг би впасти з карниза і вбитися.
— Вони що, так щоночі й ходять по карнизах?
— Звичайно, не щоночі, але ж зараз — повний місяць…
Орлов, похоловши, слухав цю розмову. Потім кинувся до вікна: «Позавчора також був повний місяць. Отже, Кримський-Корсаров зі свого номера по карнизу дійшов до вікон Шеншиних та їхніх сусідок і запам’ятав усе наче сон. Але, якщо все побачене ним, — це правда, то й історія з Венчеславом також може бути правдою…»
Чарівний профіль Вероніки був ніби вирізьблений філігранним різцем майстра на тлі вітражів замку. Венчеслав не чув, про що вона розмовляє з юним Морозовим, але, судячи з їхніх поглядів і посмішок, можна було здогадатися про можливий флірт. «Рано чи пізно хтось таки увійде у її життя і серце, — знову обпекла Венчеслава думка про пасербицю. — Проти справжнього кохання магія безсила».
— Венчеславе, — це Вероніка пішла йому назустріч.
— Чому ви не з гостями у залі?
— Венчеславе, я хочу з тобою поговорити, — в очах Вероніки була ніжність.
Вони піднялися до кабінету Венчеслава.
— Я чекаю на твій вибір!
— Вероніко, який вибір?!
— Ти знаєш, про що я кажу.
— Ти дуже молода, дівчинко, і дуже гарна. Ти ще зможеш мати іншу долю, інше щастя. Давай поки що нічого не міняти і не ускладнювати в нашому житті…
— Зрадник! Скільки років я очікую лише на тебе! Кожна ніч мені здається чудовою лише тому, що я бачу тебе. Кожен мій сон щасливий, бо у ньому є ти. Кожна моя думка про тебе! А ти мої почуття, мою молодість приносиш у жертву моїй матері, яка нічого тобі не змогла дати, окрім нещастя і прокляття.
Венчеслав уважно дивився на дівчину:
— Так, я проклятий. Є люди, які чекають на смерть як на звільнення, а я змусив себе жити. Смерть для мене — це покара. Я люблю тебе і не хочу, щоб на тебе перейшло моє прокляття.
— Венчеславе, це все розмови. Ти єдиний, хто мене любив і любить. Ні мати, ні батько, ні брат мене ніколи не любили… — вона обняла Венчеслава. — Чому ти не покинеш мою матір? Чому?
— Вона так багато для мене зробила.
— І не лише хорошого… Як ти взагалі міг у неї закохатися?
— Зараз це вже не має значення, — Венчеслав подивився на Вероніку. — Ти ж знаєш, їй залишилося жити недовго. Вона останнім часом дуже ослабла і може померти від будь-якої хвороби. Не треба нічого прискорювати. Треба просто чекати, і все відбудеться само собою. Ти мене розумієш?
— Так, але інколи мені так важко без тебе…
— Скоро, вже зовсім скоро ми будемо разом, — він погладив її волосся, торкнувся з ніжністю її щоки. — Слухай, чому Морозов постійно біля тебе?
— Венчеславе, він не залицяється до мене. Він має проблему. Обіцяй мені, що ти його не чіпатимеш.
— Я й не збирався його займати.
— Він прийшов сьогодні у мене просити захисту.
— Господи, від кого?!
— Від опирів.
В очах Венчеслава з’явилася тривога:
— Він про щось знає? Здогадався? Крістіна мені казала, що він вночі підходив до вас, коли ви копали яму.
— Ні, він ні про що не здогадується. Просто циганка йому вчора навіщувала смерть від опиря і сказала, що його може врятувати жінка. За її описом — це я. Я пообіцяла Морозову, що врятую його.
— Заспокойся, з мого боку йому нічого не загрожує. А тепер, вибач, я хочу попрацювати, — і він ніжно поцілував Вероніку у волосся і підштовхнув до дверей. Вона пройшла кілька кроків, потім озирнулася і посміхнулася такою щасливою посмішкою, що йому на мить здалося, ніби у дверях стоїть зовсім інша дівчина… Хельге…