Генерал зблід.
— Як — зґвалтування?!
— Я не наважилася тобі відразу написати про це, а коли ти приїхав, я вже була вагітна. Вислухати мене ти не захотів…
За кілька хвилин генерал з вродливого, стрункого, хоча й у літах, чоловіка перетворився на розбитого старого діда зі сльозами на очах.
— Тебе зґвалтували? Над тобою познущалися? Хто посмів?!
— Тату, заспокойся! Тут не місце. Він буде покараний!
— Я… я…
— Тату, до нас ідуть…
Генерал Русецький виструнчився, з його очей зникли сльози, в голосі знову з’явилася сталь, але Єлизавета відчула, що він вже ніколи не буде таким, як раніше. Проте їй було байдуже.
До них підійшов Аблаутов, і Єлизавета простягла руку для поцілунку.
— Панахида — це одне з місць, Василю Степановичу, де ще можна зустріти достойне товариство.
Генерал уважно подивився на Аблаутова:
— Нас все роз’єднує, лише смерть знову з’єднає.
Схоже було, що після розмови з Єлизаветою генерала дратували всі чоловіки. Він відчував якусь незрозумілу провину перед дочкою, і вона ставала все нестерпнішою.
— Богдане Івановичу, я підійду до генерала Шеншина, йому зараз потрібна підтримка друзів, а вас залишаю з моєю дочкою. Сподіваюся, ви знайдете, про що поговорити, поки я повернуся, — генерал відкланявся і пішов, а Аблаутов повернувся до Єлизавети і відразу опинився у сяйливому промінні її очей. Перед ним стояла справжня красуня.
— Єлизавето Василівно, чи добре ви знали цю родину? Це не допит. Я просто намагаюся ліпше ознайомитися з ситуацією.
— Я розумію і чим зможу, тим вам допоможу. Ви, мабуть, знаєте, що мій батько і генерал Шеншин — друзі юності, разом служили.
— А ви — з Вікторією?
— На жаль, в нашому віці різниця навіть в один рік має велике значення, тож сподіваюся, що наша дружба ще попереду.
— Єлизавето Василівно, може, ви знали когось, хто хотів зла цій родині? Для нас важлива будь-яка інформація.
— Богдане Івановичу, я й сама хотіла б це знати, але боюся, ви мені зможете розповісти значно більше, аніж я вам. Ходила я сюди рідко, а зі знайомими Шеншиних спілкувалася, мабуть, ще рідше.
— І все ж я хочу, щоб ми поговорили з вами про Шеншиних. Може, я вам набридаю, але це дуже важливо. Назвіть час і місце нашої майбутньої розмови.
— Не наважуся відмовити, але в такому разі це краще було б зробити сьогодні ввечері, якщо ви маєте час. Завтра я хочу їхати до Петербурга до своєї хрещеної матері. Якщо я не встигну зібратися і поїхати, то батько може передумати і не відпустити мене.
— Чудово! Я тут не сам. Ми могли б зайти до Орлових. Сергій Олексійович і Інна Іванівна зі мною. Ми можемо поїхати разом.
— Я дуже рада, бо давно хотіла погостювати в Орлових, але зараз не можу залишити батька. Я до вас приєднаюся згодом, після панахиди, якщо не буде надто пізно.
— Для нас — ні! Але для такої молодої і красивої дівчини, як ви, це може бути небезпечно.
У відповідь Єлизавета посміхнулася по-дитячому наївно і лукаво:
— Богдане Івановичу, ви наче не знаєте, що будинок мого батька зовсім близько звідси.
— Тоді — до зустрічі! — і Богдан Іванович, вдруге торкнувшись її руки своїми губами, несподівано спіймав себе на думці, що був би щасливий робити це щодня і не лише на людях.
Єлизавета легко знайшла батька і взяла його за руку:
— Тату…
В голосі Єлизавети чулося щось настільки беззахисне і дитяче, що у Василя Степановича стиснулося серце.
— Тату, мені погано.
— Зараз, зараз… Тобі треба відпочити. Я води тобі принесу. Ходімо я тебе посаджу.
— Тату, мені незручно. Там багато людей.
— Ні, ми зайдемо до сусідки Шеншиних, Аріадни. Там ти зможеш навіть полежати. Господи, як ти змінилася!
— Не переймайся так, тату. Ми з тобою щось придумаємо. Ти ж у мене найкращий за всіх. А найголовніше, що ми знову разом.
Двері сусідньої квартири відчинив поліцейський у штатському. Побачивши генерала, він відразу пропустив його:
— Прошу, Василю Степановичу.
На голоси вийшла Аріадна.
— Я хотів би вас познайомити з моєю дочкою. Це — Єлизавета! — сказав Русецький. — Я залишу її у вас. Вона щось не дуже добре себе почуває. Сподіваюся, у вас їй стане ліпше, — і генерал, повернувшись, пішов до дверей.
Аріадна посадила Єлизавету на диван і подала склянку червоного вина, розбавленого водою. Від східних солодощів гостя відмовилася. Подальша їхня розмова була легкою і невимушеною.
— У тієї, що приходила, був такий точнісінько, як у вас, приємний голосочок, наче срібною ложечкою по кришталевій склянці. Ну, просто не відрізниш!