…Кримський-Корсаров прокинувся від якогось жахливого сну.
«Господи, чи не кричав я знову уві сні? Чи не будив Бестужева?» — була його перша думка, але супутника по купе чомусь не було у ліжку. І цієї ж миті Кримський-Корсаров почув дзвоник і голос:
— Панове, панове, за годину будемо у Петербурзі!
Відразу забувши про свого супутника, Кримський-Корсаров почав одягатися і хвилин за п’ятнадцять вийшов у коридор. Було ще досить темно. Біля вікон стояло кілька чоловіків, і Кримський-Корсаров, привітавшись з ними здаля, рушив до туалету, щоб вмитися, але двері були зачинені. Він пішов до другого туалету, але там вже зібралося багато людей, тоді Кримський-Корсаров повернувся до купе, аби перечекати. Він чув, як здивований провідник грюкає у зачинені двері туалету, але відповіді не було.
А поїзд тим часом вже під’їхав до Петербурга. Пасажири вийшли на перон. Хотів вийти і Кримський-Корсаров, але не зміг: речі Бестужева були ще тут, а його самого все не було і не було. «Хм, я розумію, що у нього якісь свої професійні таємниці, але ж треба пам’ятати і про інших», — подумав ображений Кримський-Корсаров, дивлячись з вікна на платформу.
З поїзда вийшов Борис Буревий і, помітивши Кримського-Корсарова, гукнув:
— Максиміліане Олександровичу, ми вже у столиці, поїзд далі не поїде!
— Я не можу піти. У мене тут — речі Бестужева і його одяг, а сам він кудись зник. Мушу його дочекатися…
Їхню розмову перервав крик провідника в коридорі. Кримський-Корсаров побіг туди і крізь відчинені двері туалету побачив спочатку свій розкішний східний халат, подарований вчора Бестужеву, а потім його закривавлене безголове тіло, яке застрягло у розбитому вікні. Кримський-Корсаров підійшов до вікна і втомлено закрив очі. Коли він їх відкрив знову, то побачив на пероні жінку зі свого сну, ту, що вбила дружину і служницю генерала Шеншина.
Її поява була настільки несподіваною, що Кримський-Корсаров на якусь мить розгубився, а коли отямився, то гукнув Буревого, який вже розмовляв з поліцейським. Той підбіг до нього.
— Ви бачили жінку, яка щойно тут пройшла? З таким блідим обличчям?
Буревий уважно подивився довкола. На ще темному пероні, окрім поліцейських, що вже оточили вагон, нікого не було.
— Вона щойно пройшла. Я її бачив! Бачив!
Але Буревий лише руками розвів…
Крістіна захворіла в дорозі на дифтерит і вже у селі померла. Ця звістка прийшла через два дні після її від’їзду. Поховали Крістіну без Венчеслава, якому лікарі заборонили їхати на похорон, оскільки стан його здоров’я значно погіршився.
На похорон з’їхалося багато людей — родичів, знайомих, друзів, постійних відвідувачів їхніх нічних дискусій. Вероніка плакала, але разом з тим відчувала полегшення від того, що її постійне і давнє суперництво з матір’ю закінчилося так несподівано швидко. Венчеслав також зітхнув вільніше, адже Крістіна не знала про його минуле і лише тепер він міг привезти власного сина з-під Москви і досхочу поспілкуватися з ним. Син — це, мабуть, було єдине, за що Венчеслав дякував долі, та ще скарби Вельфів, які надійно зберігалися в замку Венчеслава і повинні були залишитися у спадок синові. Венчеслав вже залишив заповіт, який зберігається у нотаріуса.
…Тоді, після тієї фатальної дуелі, до Венчеслава приїхав його колега, білий маг Герман Шин. Він пообіцяв виховувати його сина як власну дитину, оскільки вже наперед подивився його долю. І справді, після несподіваної смерті Хельге і приїзду хлопчика до Росії брати по ордену не залишали Венчеславового сина. Вони приїздили до нього по черзі, і кожен з них залишався у маєтку на рік, займаючись не лише вихованням хлопчика, а й господарством Венчеслава. Ніхто в маєтку не знав, звідки з’являлися ці дивні люди, але всі корилися їм, поважали їх і навіть боялися. Здавалося, що вони можуть все, та що особливо дивувало — їхні здібності до мови. Вже надвечір другого дня кожен з них вільно говорив з селянами російською, хоча в день прибуття не знав жодного слова. У це було важко повірити…