— У Віки таке нещастя, — розповідала тим часом курсистка. — В неї кілька днів тому мама померла.
Венчеслав погладив дівчину по голові:
— І у мене також горе. Я поховав дружину.
— Тож ваші незагойні рани можна порятувати лише коханням, — промовила легко і виклично курсистка і поклала руку на плече Венчеслава. В очах Віки Венчеслав несподівано для себе також зауважив живий інтерес і запросив обох сісти у свій «Фіат».
— Трохи зігріємося… — сказав він, зачиняючи двері автомобіля. А смілива курсистка тим часом поклала руки йому на груди і почала розстібати ґудзики. До неї приєдналася і Віка…
…Коли все закінчилося, Венчеслав витяг обидва тіла з «Фіата», кинув їх на землю і закидав соломою. Потім зібрав жіночий одяг і, проходячи повз котельну, кинув його у вогонь. А ще за кілька хвилин швидко і енергійно піднявся сходами до вітальні. І тієї ж миті з іншого боку кімнати розчахнулися двері і увірвався сторож з криком:
— Убивця! Убивця! — пальцем він вказував на Венчеслава.
— Де убивця?! — заметушилися і позривалися зі стільців гості у вітальні.
— Та там убивця, там! — кричав сторож, вказуючи пальцем в напрямку Венчеслава. — Мужика вбив!
— Панове, треба з’ясувати, в чому річ! Ходімо туди! — це вже був голос Венчеслава, який зрозумів, що сторож вказує на двері позаду нього…
Всі, точніше, майже всі, окрім жінок і Мстислава Кузьмича, кинулися бігти у тому напрямі, куди він вказав.
…Навпроти стіни замку стояли сани, на яких селянин привіз харчі. Вони були порожні.
— Смолоскипи принеси! — наказав Венчеслав сторожу.
— Боюся, пане. Сам не піду, — злякано проговорив сторож.
— Ходімо разом, — сказав рішуче Морозов, і вони пішли по смолоскипи. А вже за кілька хвилин Орлов і Венчеслав першими рушили до лісу. За кілька десятків метрів від дороги вони знайшли в кущах закривавлене тіло селянина. Убивця наніс йому понад дванадцять ножових ран. Далі йти ніхто не захотів, незважаючи на наполегливе запрошення Венчеслава. Мертвого селянина поклали на сани і сторож спрямував їх у напрямку міста. Приїхавши у поліцію і підписавши протокол, Орлов вже збирався виходити, як почув знайомий радісний голос:
— Сергію Олексійовичу, я знаю, це звучатиме по-дурному в цій ситуації і на цьому місці, але я вас радий бачити.
Це був Аблаутов. Він підійшов до трупа селянина і відразу спохмурнів:
— Це ж треба було, панове, таким високоосвіченим і досвідченим людям, як ви, не дочекатися поліції, затоптати місце події та ще й самим привезти покійника сюди. Цього б і безграмотний дядько не зробив.
Орлову стало соромно від цих справедливих слів Аблаутова, а Аблаутов тим часом уже розглядав тіло селянина:
— Схоже, що це зробив грабіжник чи маніяк…
— Мушу вас розчарувати, тут все значно складніше. Це зробив опир.
— До речі, Кримський-Корсаров плакався мені, що бачив на пероні біля нашого поїзда ту саму жінку зі свого сну — спочатку в Москві, а потім і у Петербурзі. Він впевнений, що вона тепер полює за ним, і дуже наляканий. Адже на вбитому слідчому був халат, який він напередодні, увечері, подарував Бестужеву.
Аблаутов мовчав. Орлов подивився на нього і запитав:
— А чому ви думаєте, що це зроблено опирем? Тут же немає крові і слідів укусів.
Аблаутов підвів голову:
— Саме те, що опир не зміг напитися крові цього нещасного, і стало причиною його люті.
Поглянувши на Орлова, Аблаутов зрозумів, що колега не все розуміє.
— Ви що, ніякого запаху не відчуваєте?
— Від нього тхне горілкою.
— А ви ще принюхайтеся.
Орлов нахилився до вбитого і відчув якийсь дуже знайомий запах, змішаний із запахом горілки.
— Боюся помилитися, але схоже на часник.
— В тому-то й річ, — зблиснули очі Аблаутова. — Після того, як цей селянин привіз у замок Венчеслава харчі, він зайшов до сторожа. Там випив і закусив салом з часником. Напевно, опир довго очікував на жертву, а коли нарешті вона втрапила до його рук, то він не зміг напитися її крові. Адже загальновідомо, що опирі не люблять часнику. Чи то він руйнує структуру їхньої крові, чи тут щось магічне, чаклунське. Зрештою, зараз це не має значення. Так от, коли опир спіймав жертву і нахилився над нею, то несподівано почув запах часнику і просто сказився. Така можлива картина цього злочину. Бачите, навіть укус є на шиї цього нещасного, але неглибокий… Мда, дванадцять ножових ран…