Почувши слова «дванадцять ножових ран», Орлов пригадав поліцейського, прибитого ножами до кухонних дверей у квартирі коханки генерала Шеншина.
— Може, це знову вона?
Аблаутов задумався.
— Я думаю — не вона, а він, адже цей селюк заходив у вітальню після того, як привіз продукти, і з вітальні вони вийшли разом з Венчеславом. Потім Венчеслава не було десь з півгодини, а може, й більше. І після цього він з’явився одночасно зі сторожем. Отже, не виключено, що Венчеслав очікував на свою жертву біля хвіртки в цегляній огорожі, там, де потім і був знайдений цей чоловік. Коли Венчеслав з ним попрощався, то знав, що селянин ще тверезий і від нього не смердить часником, а коли напав, то розлютувався і вбив. Хоча не виключено, що існує ще кілька опирів, окрім Венчеслава та тієї жінки…
Орлов і Аблаутов разом вийшли з поліцейської дільниці.
— Сергію Олексійовичу, ви довго будете у Петербурзі?
— Хотів допомогти вам у викритті Венчеслава, думав, що на це вистачить днів зо два, а тут свідками цього страшного випадку в поїзді виявилися лише ми з Кримським-Корсаровим і Буревим. Тож нас і попросили поки що залишитися тут.
— Ви зупинилися у Венчеслава?
— Ні, ми зупинилися у квартирі Інни Іванівни. Вона має тут невеличке, але дуже затишне помешкання.
Аблаутов уважно подивився на Орлова і сказав:
— Вам доведеться пожертвувати цим затишком і перебратися на кілька днів до Венчеслава. Більше того, ви повинні допомогти мені познайомитися з Венчеславом, щоб я і надалі міг відвідувати його замок і брати участь у нічних дискусіях.
— Та ради Бога, Богдане Івановичу! Тут немає жодної проблеми.
— От і домовилися. Завтра я вам зателефоную по обіді. Схоже, опирі не дадуть нам занудьгувати…
«Троянда почала сохнути», — ця думка спалахнула у мозку Венчеслава, наче блискавка, і він почав уважно оглядати трояндовий кущ. І справді, краї листочків почорніли, але решта була ще зелена. «Це — початок кінця, — продовжував пульсувати мозок. — Але, можливо, троянда почала чорніти через те, що померла Крістіна і щось порушилося у моєму давньому чаклунстві? Але що?!»
Венчеслав стояв біля вікна і робив вигляд, ніби дивиться у нічний двір. Позаду нього дискутувало добірне панство, але Венчеслав сьогодні до нього чомусь усе ніяк не міг приєднатися. Щось йому заважало. І раптом його щось нестримно потягло у коридор. Він підвівся і вийшов з вітальні. На вікнах темного коридору висіли важкі гардини, а з глибини його палали червоними вогнями чиїсь очі. Венчеслав зрозумів, що це жінка, яка у цій суцільній темряві бачить так само добре, як і він. Він підійшов до неї, поцілував руку і сказав:
— Перепрошую, що змусив чекати. Прошу до мого кабінету.
У кімнаті було тепло… Камін був скоріше задля краси, аніж для тепла. У замку прекрасно працювало парове опалення. Венчеслав засвітив лампу з зеленим скляним абажуром, присунув крісло до каміна, поряд з яким вже сиділа молода жінка, і, вдивляючись у її обличчя, запитав:
— Чим я вас так прогнівив?
— Чому ви вчора мене не впустили до замку?
Від несподіванки Венчеслав завмер. Його вже давно було важко чимось здивувати, але тут розгубився. Отже, це вчора від Єлизавети наставник захищав його сина, а це означає, що саме від неї, такої красивої й молодої, йшла небезпека. Ця жінка і є опириця, і саме її він, Венчеслав, мусить сьогодні знищити, якою б нелюдською силою вона не володіла, а в тому, що вона такою силою володіє, він вже не сумнівався. Венчеслав поглянув на красуню і тихо, з приємною посмішкою запитав:
— Невже я схожий на людину, яка може зачинити двері власного замку перед такою красунею, як ви?
— Венчеславе, не лукавте зі мною! Я хочу знати, чому вчора мене не впустили до вашого замку?
Отже, вона була впевнена в тому, що має всі права заходити до його замку без перешкод і тоді, коли цього захоче. Венчеслав запитав:
— Вам вже, мабуть, відомо, що у мене померла дружина, але я через хворобу не зміг бути навіть на похороні. Тому мої друзі-маги і охороняли мій дім. Надійно охороняли!
— Тепер я зрозуміла, це було пов’язано не зі мною, а з тобою, — в її голосі з’явилися ліричніші нотки. — І мене не впустили лише тому, що ти хворів.