Венчеслав зрозумів, що жінка йому повірила, але чому вона вважає, що він її має боятися або взагалі думати про неї? Венчеслав ще раз уважно подивився на свою гостю і раптом впізнав її:
— Єлизавето! Люба моя, рідна! Я знаю, що невартий навіть твого мізинця… Але пробач мене, я не впізнав тебе відразу — ти дуже змінилася. Ні-ні, не в гірший бік… Скільки ж разів я згадував про тебе, скільки разів ти поставала в моїй уяві — свіжа, ніжна, усміхнена і йшла мені назустріч… — Венчеслав усе говорив і говорив… Він пригадував, як познайомився з Єлизаветою, як потім зустрівся з нею на балу, як того фатального вечора спокусив її і як потім карався цим.
Коли Венчеслав підвів голову, Єлизавета побачила на його щоці кілька скупих чоловічих сльозин, які чи не найбільше переконали її в тому, що Венчеслав її справді любить. Вона чудово розуміла, що Венчеслав — опир, набагато дужчий за неї, і за великого бажання він міг би її легко знищити, але замість цього плаче. Звідки їй було знати про те, що щирість і справжність сліз ніколи не пов’язані з першопричиною, яка їх викликала. Першопричини завжди значно глибші. Венчеслав двічі бачив Єлизавету. Першого разу — до свого нещастя, вдруге — коли вже став опирем. Він пригадав, як осатаніло біг за Єлизаветою того вечора по саду, як наздогнав її, як цілував і як усе ніяк не міг припасти до дівочого горла, аби напитися крові, — довкола були люди. Яка страшна поетична метафора: він, неживий, бігав за живою…
— Венчеславе, ти кажеш, що шукав мене тоді, але чому ж не знайшов? Чому ти мене покинув, чому?! — Єлизавета схвильовано вдивлялася в обличчя Венчеслава.
І у відповідь на її схвильованість і ніжність його очі також запалали червоним вогнем:
— Я настільки тебе любив тоді, що забув про все на світі, а головне, я забув про те, що я — опир, а потім було вже пізно…
Вона заплакала, підвелася з крісла, підійшла до нього ззаду і притиснулася щокою до його спини:
— Тепер ми однакові, ми — опирі, а отже, тепер можемо жити разом. Коли я почула про смерть твоєї дружини, то відразу вирішила прийти до тебе…
Лише зараз Венчеслав повною мірою осягнув, яка небезпека чигала на його сина вчора.
— Але насамперед я хочу поговорити з тобою про сина.
Венчеслав здригнувся: «Звідки вона знає про мого сина?»
— Так, Венчеславе, я хотіла поговорити з тобою про нашого сина, — і вона приклала його руку до свого живота.
І вдруге за вечір Венчеслав розгубився. Він слухав Єлизавету, яка розповідала про своє життя після тієї фатальної ночі на балу, і з жахом думав про долю дитини, яку має народити ця жінка, — дитину, зачату від батька-опиря і виношену матір’ю-опирицею. Венчеславу стало страшно. А Єлизавета тим часом з такою любов’ю продовжувала говорити про майбутнє дитя, що, здавалося, вона напевно знає — це буде повноцінна людина, а не жахлива потвора-опир.
— Тепер, коли ти вже вільний, ми можемо побратися і жити разом, — Єлизавета продовжувала з ніжністю тулитися до Венчеслава.
— Люба, як ти гадаєш, чому я одружився на жінці, якої не любив?
Єлизавета уважно і насторожено подивилася на Венчеслава.
— Через те, що я опир, — продовжував Венчеслав. — І ти добре знаєш, яке небезпечне і важке життя опиря. Вдень я безпорадний і мені самому потрібна людина, яка захищатиме мене під час сну. Досі такою людиною була Крістіна. Тепер її немає і я мушу знайти іншу жінку, яка робитиме те саме. Живучи разом, ми не зможемо захищати одне одного, і тому я раджу тобі знайти чоловіка, який надійно захищатиме тебе і нікому не видасть твоєї таємниці. Мені важко це говорити, але так розпорядилася доля. Єдине, що я можу пообіцяти: тобі і нашому синові я всіляко допомагатиму…
Венчеслав говорив тихо і переконливо. І Єлизавета, яка всім своїм жіночим єством розуміла, що тут щось не так і за його словами криється якась велика неправда, все ж вголос погоджувалася з ним. А потім, всупереч всім Венчеславовим словам, раптом прошепотіла:
— Я хочу тебе, чуєш? Хочу!
Вона обняла Венчеслава, притулилася до нього. Зблиснуло дві пари палаючих очей, і за якусь мить, вже у солодкому забутті, двоє опирів забули про всіх і про все…
… У вітальні було багато гостей, і Вероніка, вже у траурній сукні, вийшла привітатися до них. Сьогодні у їхньому замку Василь Бакулін читатиме нові вірші, і всі з нетерпінням очікували на це. В зручних кріслах і на диванах сиділи Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Філософов… Вероніка не повірила власним очам, але вони мирно сиділи на одному дивані поряд з В’ячеславом Івановим та його дружиною Лідією Зинов’євою-Аннібал. Трохи позаду них сидів, зіпершись рукою на підвіконня, Іванов-Разумник, далі — Федір Сологуб з Ніною Чеботаревською, які чи не вперше сьогодні після весілля з’явилися разом на люди. Молодий Микола Гумільов, щось шепотів на вухо Осипу Мандельштаму, а Анна Ахматова з лукавою посмішкою поглядала на присутніх. У червоній косоворотці, наче вогненний стовп, світився Микола Клюєв… Були тут і москвичі — Сергій Орлов з Інною Каменською, Костянтин Макшельмонт, Владимисл Гордасевич, Сергій Ляхов… У вітальні не було лише Венчеслава, зникнення якого зараз дуже хвилювало Вероніку. На літературних вечорах у замку завжди головував Венчеслав, але цього разу він домовився про головування з Олександром Блоком і той не відмовився.