Але не про головування на сьогоднішньому вечорі думала Вероніка, а про свої взаємини з Венчеславом. Саме тепер вітчим мусить нарешті все вирішити і визначитися з їхнім одруженням. Дівчина не помітила, як Бакулін підійшов до стола і почав читати вірші. Не чула вона й оплесків, які час від часу лунали у вітальні. Вона отямилася лише тоді, коли всі підвелися. Вероніка відразу зрозуміла: віддали данину пам’яті її матері. Біля неї почувся чийсь жіночий шепіт:
— Траур і печаль зробили її ще гарнішою, аніж раніше…
Бакулін знову читав вірші, і всі уважно слухали. Несподівано Вероніка, відчувши на собі чийсь напружений погляд, озирнулася. Це був чимось засмучений Морозов. Вона йому підбадьорливо посміхнулася, а потім знову повернулася обличчям до Бакуліна. Коли за якийсь час дівчина знову озирнулася, то вже у дверях побачила спину Морозова, якого Мстислав Кузьмич тяг за собою у коридор.
Бакулін читав вірші зі своєї ще невиданої книжки, і у залі всі знали, що ці вірші — відголос його роману з Інною Іванівною. Вірші були цікаві, асоціативні й шокували своєю відвертістю. Вероніка заслухалася…
Скільки це тривало? Хвилин двадцять? Може, з півгодини? А може, більше? Отямилася вона разом з усіма, коли у вітальні почувся крик смертельно переляканої людини:
— Рятуйте! Рятуйте!
Всі посхоплювалися, але, підбігши до дверей, застигли на місці. Посеред коридору стояв закривавлений Мстислав Кузьмич. Він кричав і показував пальцем назад:
— Там опир! Опир! Ви чуєте, опир!
У Вероніки похололо у грудях. Всі подивилися туди, куди показував пальцем Мстислав Кузьмич. Кінець коридору і сходи ховалися у моторошній темряві. І цієї миті почувся голос Венчеслава:
— За мною!
Майже всі чоловіки були зі зброєю. Першим за Венчеславом у морок рушив Орлов. Сходи лише до половини були освітлені електрикою, а далі Венчеслав взяв смолоскип і вже ним освітлював дорогу до підвалу. Андрій Бєлий і Микола Гумільов вели попід руки переляканого до смерті Мстислава Кузьмича проти його волі. Скоро вони увірвалися до однієї з освітлених свічкою кімнат підвалу. Картина, яка постала перед ними, змусила всіх здригнутися. На кам’яному столі лежав скорчений, закривавлений, оголений нижче пояса мертвий Морозов, а з розбитого вікна, яке знаходилося трохи вище поверхні землі, у кімнату залітав сніг і вже не танув на викривленому од передсмертного жаху обличчі Морозова.
— Що тут сталося? — допитувалися Бєлий і Гумільов у зіщуленого Мстислава Кузьмича, який тремтів і цокотів зубами від страху, а Орлов і Венчеслав тим часом уважно розглядали тіло Морозова. Відразу було видно, що юнакові перегризли горло і висмоктали всю кров.
— Що тут сталося? — владно і голосно запитав Венчеслав у Мстислава Кузьмича. Ніхто з присутніх ще не бачив його таким схвильованим. — Розказуйте все, ви тут у безпеці.
Мстислава Кузьмича посадили на лаву, а Морозова прикрили його власним одягом. Мстислав Кузьмич уже істерично плакав:
— Я його любив! Боже, як я його любив!
Але владний голос Венчеслава перебив його:
— Я повторюю своє запитання: що тут сталося? Хто вбив Морозова?
І, перш ніж Мстислав Кузьмич встиг відповісти, наказав двом слугам оглянути місцевість довкола замку, а потім знову звернувся до Мстислава Кузьмича:
— Ми вас слухаємо!
— В останні дні він уникав мене, але сьогодні я випросив у нього це побачення. Я хотів зрозуміти, що сталося. Це було схоже на розрив наших стосунків. І він підтвердив, що хоче цього розриву. Я благав його подумати. Ми спустилися у цей підвал, щоб нам ніхто не завадив поспілкуватися… Я обняв його, але несподівано побачив у його очах подив. Я озирнувся: притиснувшись до скла, на нас дивилося чиєсь чорне, майже тваринне обличчя. Я сказав Морозову: «Не бійся! Це, мабуть, сторож чи двірник…»