— Світає, а коли підніметься сонце, ми всі будемо у безпеці. Пропоную лягати спати, — і пішов.
Але на світанку перелякані гості роз’їжджалися з замку. Вони вже дали свідчення слідчому і тепер прагнули якнайшвидше зникнути. Несподівано у вітальні з’явився Кримський-Корсаров з хрестом у руках. Його обличчя мало якийсь неприродно білий колір, а погляд був ніби скляний… Орлов підійшов до нього:
— Максиміліане, що з вами?
— Я бачив її. Вона була тут…
— Хто — вона?
Кримський-Корсаров подивився на Орлова і пошепки сказав:
— Опириця.
— Вона була серед присутніх?
Кримський-Корсаров похитав головою:
— Ні, я бачив її з вікна. Вона піднімалася сходами.
— З якого вікна? Покажіть мені.
Кримський-Корсаров знову заперечливо похитав головою.
— Поки сонце не зійде, я не зрушу з місця.
— Вже світає. Максе, погляньте у вікно. Нам нічого не загрожує.
Кримський-Корсаров підвівся з крісла і підійшов до вікна. Крізь замерзле скло просвічувало тьмяно-червоне сонце. Кримський-Корсаров полегшено посміхнувся.
— Сергію Олексійовичу, тепер я вам можу показати вікно, з якого її бачив.
Вони спустилися сходами і увійшли до кімнати однієї з покоївок. Там було темно, тому що вікно виходило не на вулицю, а на сходовий майданчик. Звідси можна було побачити перші три сходинки, що вели донизу, але для цього треба було сидіти на підвіконні.
— Я сидів ось тут, — сказав Кримський-Корсаров. — Пив каву. А потім побачив, як вона піднялася сходами. Спочатку я її не впізнав, а потім, коли вона розвернулася, щоб піднятися на четвертий поверх, я відразу згадав. Це була вона!
— У вас горіло світло?
— Так, — сказав Кримський-Корсаров, а потім, почервонівши, додав: — Ні, тоді не горіло.
— Максиміліане Олександровичу, зрозумійте мене правильно. Мене умови змушують ставити вам такі запитання. Отже, що ви робили у цій кімнаті?
— Сергію Олексійовичу, тут живе дуже хороша дівчина. Вона — з Парижа, француженка. Коли я приїздив минулого разу, ми подружилися. І сьогодні вона запросила мене на каву, щоб погомоніти про Париж. Я не хочу, щоб ви про неї думали погано.
— Насамперед я думаю добре про вас, і мені здається, цього цілком достатньо для її репутації. А що ви робили на підвіконні у темряві?
— Я сидів без штанів.
— І…
— І чекав, поки Катрін принесе мої брюки. Вона їх пішла прати. А я сидів на підвіконні, закутавшись її хусткою, і пив каву.
Спіймавши погляд Орлова, він уточнив:
— Вона мені поступилася своєю кавою.
— А ви впевнені, що опириця вас не побачила?
— Абсолютно! Я був прикритий портьєрами.
— А потім?
— А потім я розповів про все Катрін і сказав, щоб вона стежила за сходами. А сам пішов до вітальні вас попередити.
— І нічого не сказали.
— Зі мною щось сталося… Щойно я увійшов до зали, як наштовхнувся на Венчеслава, який якраз виходив, і…
— І що?! — вже роздратовано запитав Орлов.
— Я побачив на його руці перстень з пентаграмою. І все! Далі я вже нічого не пам’ятаю. Мабуть, відключився. Заснув…
— Як заснув, якщо я бачив, як ви вийшли з вітальні, а потім, за якийсь час, повернулися з розп’яттям у руці.
— Не пам’ятаю. Я навіть не пам’ятаю, де я міг взяти це розп’яття. Звідки воно в мене?
— Я знаю! — І Орлов показав на металеву спинку ліжка покоївки. — Пригадайте лише, будь ласка, коли ви прийшли сюди за розп’яттям, у кімнаті ще хтось був?
— Я ж кажу, що відключився. Якби я був при пам’яті, то не повернувся б сюди з вітальні.
— Зрозуміло! А цей хрест запав у вашу пам’ять, і ви у тривожну хвилину повернулися за ним, щоб захиститися від опиря. Але ж де ваша Катрін? Цікаво було б від неї дізнатися, як вона виконала ваше доручення.
І тут Орлов знову побачив, як поблідло обличчя Кримського-Корсарова, який тремтячим пальцем показував на підвіконня, де була розлита кава.
— Що з вами?
— Коли я знімав брюки, Катрін, сидячи на підвіконні, пила каву, а потім, судячи з усього, когось побачила і, щоб роздивитися цього когось, стала на повен зріст. Ви розумієте?! Якби вона сиділа, то каву було б розлито на сукню, а чашка впала б на підлогу. Отже, ця чашка була перекинута ногою Катрін. І вона, опириця, почула цей шум…
Орлов зрозумів, що страх Кримського-Корсарова мав вагомі підстави, але вголос промовив:
— Максиміліане Олександровичу, тут нічого не свідчить про безладдя.
— Але двері, двері були відчинені, коли ми сюди заходили!
— Можливо, Катрін кудись вийшла?