— Але вона завжди зачиняла за собою двері.
— Як це «завжди»? А як же тоді ви увійшли сюди за розп’яттям? Її ж не було тоді у кімнаті.
— Я не пам’ятаю. Але все одно двері мали бути зачиненими. Вона їх завжди зачиняла. І тоді, коли була у кімнаті, і коли виходила.
Орлов підійшов до дверей. Ключі стирчали зсередини.
— Ходімо зі мною.
І вони вийшли у коридор. Орлов запитав:
— Де вона зазвичай прала?
— Я не знаю.
Орлов пішов по коридору і раптом зупинився. З дверей кімнати для прання стирчала голова мертвої закривавленої жінки.
— Це — вона?
Кримський-Корсаров нічого не відповів, повернувся до Орлова спиною, зробив ще кілька непевних кроків і раптом впав наче підкошений. Орлов кинувся до нього, а потім почав кликати когось на допомогу. Двоє поліцейських і кілька чоловіків у цивільному прибігли відразу. Судячи з усього, вони були десь поряд.
Голова жінки з довгими закривавленими косами, що звисали донизу, стирчала з пробоїни дверей якось дивно, обличчям догори, ніби її хтось за волосся тяг крізь двері, а потім покинув. Орлов відвернувся і, лише побачивши серед поліцейських Аблаутова, полегшено зітхнув.
— Прошу заходити, — Вероніка відчинила кабінет Венчеслава перед Аблаутовим і Орловим. Там уже сиділи відомий лікар Стерлінгов, якого у столиці вважали найкращим медичним експертом, письменник і офіцер Микола Царськосельський, а також слідчий Струве. Аблаутов відразу звернувся до них:
— Я не випадково попросив вас всіх зібратися тут. Минулу ніч я провів у лісі разом з двома поліцейськими і знаю місце, де переховується опир.
Орлов уже знав, що вбивця — не Венчеслав і навіть не та жінка, про яку говорив Кримський-Корсаров. Але щойно він поділився своїми підозрами з Аблаутовим, як той заперечливо похитав головою.
— Я вже бачив його, — сказав він, — а тепер побачите його і ви.
Тим часом Аблаутов продовжував далі:
— Двох своїх поліцейських я залишив там і повернувся сюди лише задля того, щоб разом з вами вирішити цю проблему. Обидва вбивства, як ви самі бачите, м’яко кажучи, дивні, оскільки обидва рази хтось висмоктував кров з тіл тих нещасних. Ми всі тут в основному колеги, а що стосується Миколи Степановича Царськосельського, то я його запросив спеціально. Я бачив ваше досьє, Миколо Степановичу, і знаю, що ви, хоча й намагаєтеся це приховати, займаєтеся окультизмом і застосовували свої знання в експедиції до Абіссінії. Саме ці ваші здібності нам зараз і потрібні. За десять хвилин, рівно о десятій, ми підемо всі разом, у супроводі поліцейських, до лігвиська опиря. Я думав, що з нами разом будуть Бакулін та Буревий, але їх чомусь немає…
Несподівано до кабінету в супроводі Вероніки увійшов незнайомий чоловік у чорній сутані, з золотим хрестом на шиї. В одній руці він тримав нефритові чотки, а в іншій — чорну валізу. І поки Вероніка встигла щось промовити, він сам звернувся до присутніх:
— Мені дано інформацію, що ви потребуєте моєї допомоги у боротьбі з нечистою силою. Я — падре Луїджі.
Цього чоловіка знала вся Європа. Славу і гроші він здобув тим, що знищував опирів та виганяв бісів. Але практично всі гроші падре Луїджі витрачав на доброчинність.
Царськосельський підвівся і поцілував йому руку, а потім подякував за те, що під час посухи в Ефіопії він надавав допомогу людям, не зважаючи на те, якого вони віросповідання. Завдяки падре Луїджі тоді було врятовано від голоду кілька десятків тисяч людей. Але найголовніше, що жоден з врятованих не знав, завдяки чиїй допомозі вижив.
Падре Луїджі подякував і продовжив:
— Я не хотів говорити на цю тему, але тоді у мене, як у італійця, було ще й почуття провини перед ефіопами, адже моя країна намагалася підкорити ці вільнолюбні племена, тож мені треба було ще й спокутувати гріхи моїх співвітчизників.
— Нам — час, — промовив, глянувши на годинник, Аблаутов і звернувся до падре Луїджі: — Дякувати Богові, що ви з’явилися до нас саме цієї хвилини.
Проходячи повз убиту француженку, падре Луїджі уважно оглянув на її шиї невелику рану з обсмоктаними краями.
— Так, — підтвердив він. — Тут, без жодного сумніву, побував опир, — і відразу поспішив за Аблаутовим.
Біля хвіртки стояли поліцейські, які за наказом слідчого Струве відразу рушили за Аблаутовим. Вчорашня завірюха замела всі сліди, але Аблаутов ішов упевнено.
Ніби розмірковуючи, він говорив слідчому Струве:
— Ви пам’ятаєте вбитого селянина? Тоді я вам ще сказав, що це зробив опир. Сліди, залишені на узбіччі дороги того дня і минулої ночі, ідентичні. Я кілька днів вивчав ліс і нарешті знайшов те, що шукав…