— Але, якби цей чоловік нападав чи тікав, поліцейські його все одно б застрелили.
— Не заспокоюйте мене!.. І, до речі, звідкіля взявся падре Луїджі? Ви його запрошували?
— Ні! Але коли ми підходили до мисливського будинку, я запитав у падре Луїджі про те, хто йому повідомив про опиря. І знаєте, що він мені відповів? «Я ж вам говорив, що мені було дано звістку від Всевишнього…» А отже, Богдане Івановичу, Всевишній не хотів, щоб цей опир помер від наших рук і тому прислав падре Луїджі. А це означає, що вирок було винесено не судом присяжних, а судом самого Всевишнього. Невже це все треба вам пояснювати?!
— Я, мабуть, поганий християнин, але в тому, що ви сказали, є певний сенс. Тож нехай все це залишиться нашою таємницею.
— Я згоден…
Під вечір в замку все заспокоїлося, і Венчеслав був останнім, кого допитувала поліція. Відчувалося, що він схвильований і засмучений подіями минулої ночі.
— Венчеславе Івановичу, — розпочав допит (чи розмову, як вони це назвали) Струве. — Давайте відразу поставимо всі крапки над «і». Я не хочу, щоб ви думали, ніби у нас є проти вас якісь підозри, але разом з тим ваші свідчення можуть бути для нас дуже корисними. І ось з якої причини. У вашому замку знаходилася наша людина. Вона з’явилася тут не за службовим дорученням, а з єдиною метою — брати участь у ваших нічних бесідах за власним бажанням.
Венчеслав здивовано звів брови.
— Мова йде про офіцера поліції Алегрова.
— Я знаю його як молодого художника-графіка, але навіть уявити не міг, що він працює в поліції.
— Він не дуже молодий, йому вже двадцять вісім років. Відразу після закінчення університету він прийшов до поліції. Я підкреслюю, справа стосується карного розшуку, тож ніяких підозр ні у вас, ні в когось з ваших колег з приводу його порядності бути не повинно. До речі, він ніколи й не приховував свого справжнього фаху. І на поминки вашої дружини він прийшов сюди разом зі мною і у поліцейській формі.
— Я це пригадую, хоча тоді якось не звернув уваги на одяг Алегрова.
— Так от, саме Алегров і дав нам ті свідчення, які забезпечили вам алібі. І саме тому ми вас не турбували під час вашого денного відпочинку після цієї моторошної ночі.
— Невже була потреба у підтвердженні мого алібі?!
— Підтвердження алібі потребують люди, як правило, які ні в чому не винні. У злочинців алібі завжди забезпечене.
Венчеслав підвівся:
— Олеже Володимировичу, Мстислав Кузьмич бачив убивцю, і, до речі, з дуже близької відстані. Коли б він впізнав у ньому когось з відвідувачів мого замку, то відразу б назвав його ім’я. До речі, не сумнівайтеся, він і моє назвав би…
На обличчі Струве з’явилося щось схоже на посмішку:
— Я бачу, що ви ще не все знаєте про те, що відбулося у вашому будинку. Слово «алібі» я вжив щодо іншого вбивства, яке сталося у той же проміжок часу.
— Кого вбили?!
Непідробна тривога у голосі Венчеслава ще більше переконала Олега Володимировича у тому, що Боголюбський непричетний до цього вбивства.
— Була вбита ваша покоївка Катрін.
— Ця безпорадна, маленька істота? Вона ж у нас лише три місяці… — розгублено промовив Венчеслав.
Струве іронічно поглянув на Венчеслава:
— Вам пощастило, що не довше. Так-так, не дивуйтеся. Ми дали запит до Парижа ще три тижні тому з приводу цієї вашої безпорадної істоти…
— Чим же вона вас зацікавила, та ще й три тижні тому?
— Під час святкування Введення пресвятої Богородиці до храму якась молода католичка, виходячи з собору, роздала милостиню юродивим, що зібралися перед входом. Ви знаєте наших юродивих. Їх завжди забагато біля православних церков, тож не всім вистачає на харчі, ось вони й навчилися підгодовуватися біля католицьких та протестантських храмів. Молода католичка роздала милостиню лише чотирьом юродивим, що, звичайно, викликало заздрість у інших. Але вранці почуття заздрості змінилося у них на почуття вдячності Господові, бо ті четверо померли у страшних муках. Уявіть лише — в кожному з пирогів, поданих молодою католичкою, були різні отрути, здебільшого рослинні, з країн Африки та Південної Америки… Тоді ми й пригадали про листа з французького департаменту поліції, в якому нас повідомляли про відому вбивцю, маніячку, яка отруїла багатьох людей найрізноманітнішими отрутами. Звали її Коллет Курсель. Вона навчалася в університеті на хімічному факультеті, але її відрахували за участь у злочинній організації «Жерці Мітрідата», члени якої виготовляли і, що найгірше, використовували найрізноманітніші отрути. Коллет була найнебезпечнішою з-посеред них. Французька поліція зробила у неї обшук і знайшла понад сімдесят видів сильнодіючих отрут — тваринних, рослинних, хімічних. Після кількох дуже гучних убивств її запідозрили також у вбивстві власного чоловіка, до реч] дуже багатого землевласника, і його дітей від першого шлюбу. Коллет втекла до Німеччини, а паризька поліція розіслала у всі країни світу її фото, відбитки пальців та інформацію про злочини. Такий лист надійшов і до нас. Але до випадку з отруєнням юродивих у нас навіть підозри не було, що ця жінка приїхала до Росії. До речі, вона, вже живучи тут, отруїла такою ж отрутою кількох дітей у дитячому притулку при монастирі Апостола Іоанна. Щойно ми це виявили, як відразу почали шукати цю підозрілу молоду жінку і надіслали до Парижа телеграфом прохання передати нам додаткову інформацію насамперед про отрути, які використовувала Коллет Курсель. Відповідь надійшла вже третього дня, але ми ще не знали, під яким ім’ям ця жінка приїхала до нас і де мешкає, проте вже напевне знали, що вона і є Коллет Курсель. Зараз це вже доведено. До речі, змішуючи отрути, Курсель намагалася зітерти загальну картину дії кожної з них. І четверо юродивих стали жертвами її експериментів. Але, напевно, свої моторошні досліди вона вважала незавершеними і тому вчора продовжила їх, отруївши ще одну людину.