— В такому випадку давайте відкладемо нашу розмову, якщо, звичайно, ви щирі зі мною і не підозрюєте мене у цих жахливих вбивствах. Сподіваюся, що все, що стосувалося магії, залишиться поміж нами.
Струве сперся на стілець:
— Можете не сумніватися, протокол, якого ви підпишете, не зафіксував моїх запитань щодо вашого окультного минулого, але у мене до вас запитання: чи ви впораєтеся з цією навалою опирів?
— Що стосується мене, то я, завдяки власним знанням і відповідному досвіду, недосяжний для опирів, більше того, я сам здатен захистити і своїх людей у замку. Але інколи виникають ситуації, коли я безсилий, як у випадку з лісовим опирем або з такими людьми, як Катрін, чи як її там… Коллет.
Струве простяг Венчеславу текст протоколу. Венчеслав уважно прочитав свої свідчення і підписався. Коли він спустився до вітальні, там вже було кілька гостей. Він сів на диван і сумно промовив:
— Я дякую вам, панове, що ви тут, зі мною, у ці важкі дні, але хотів би, щоб ви не залишали мене й надалі, оскільки я збираюся зробити дуже відповідальний і важливий крок… Ви не знаєте, де Вероніка?
— Вона на подвір’ї, — відповів хтось із жінок. — Пішла провести гостей. Зараз я її покличу.
Венчеслав важко зітхнув і промовив:
— Те, що я зараз вам скажу, впевнений, більшості з вас видасться крамольним, але, сподіваюся, ви мене зрозумієте правильно. Після смерті моєї дружини і після всіх цих смертей те, що я скажу, мабуть, буде схоже на маячню божевільного, але ви мене знаєте, я не здатен на непродумані вчинки…
Пауза була довгою і неприємною, але її несподівано порушила Вероніка, яка щойно забігла до вітальні:
— Я бачу ваше напруження і відчуваю, що Венчеслав зібрався сказати вам дещо надзвичайно важливе для нас обох, — і вже наче з мосту у воду, не даючи слухачам опам’ятатися, передчуваючи, що реакція може бути найнесподіванішою, видихнула: — Ми вирішили з Венчеславом одружитися…
Орлов уже хвилювався — від Інни не було жодної звістки. «Якщо їй не зателефонувати, то знову буде істерика і скандал», — з цими думками він набрав телефонний номер своєї квартири. Ніхто не відповів. Тоді він зателефонував Аблаутову. Той відразу сказав:
— Сергію Олексійовичу, чи не могли б ми зустрітися? Для мене зараз це дуже важливо.
— Ми можемо зустрітися десь за години-півтори. Я якраз доїду за цей час додому.
— Давайте краще я за вами заїду. Це буде швидше…
Машина Аблаутова справді під’їхала до замку Венчеслава напрочуд швидко, і Орлову здалося, ніби той був десь зовсім близько, але чомусь приховав це.
— Вам додому?
— Так, Інна ще вчора вночі поїхала додому…
У квартирі не було нікого. На столі Орлов знайшов телеграму. Аблаутов, зазирнувши через плече Сергія Олексійовича, промовив:
— Прийміть мої співчуття. Ми сьогодні ж їдемо до Москви.
— Зараз?
— Та ні, уночі, а зараз давайте десь посидимо у кав’ярні, поговоримо…
…У кав’ярні було світло і затишно. Мерехтливе сяйво кришталю, чисті накрохмалені скатерки, тепло — все це заспокоювало.
Вже сидячи за столом, Аблаутов запитав:
— Вас не дивує, що мене не було видно майже два дні?
Орлов знизав плечима, потім наповнив чарки коньяком і запитав:
— Яка, на вашу думку, різниця між московськими і петербурзькими символістами?
— Мабуть, у віршах петербуржців забагато туману, недомовленості і фантасмагорії, як і в самому їхньому місті. А от у москвичів — більше яскравих фарб, чіткості, рельєфності, — і, побачивши здивоване обличчя Орлова, додав: — Мабуть, я кажу дурниці, але сподіваюся як непрофесіоналу ви мені це вибачите.
Орлов поблажливо посміхнувся:
— Я не це мав на увазі. Якщо вас послухати, то в Петербурзі — суцільні Анненські і Блоки, а у Москві — Брюсови і Бєлиє. Але зараз я не про літературу запитую і тому відповім сам: головна відмінність поміж москвичами-символістами і петербуржцями-символістами в тому, що москвичі п’ють коньяк, а петербуржці — шампанське.
— Мабуть, ви праві. Це я вже давно помітив і саме про це хотів з вами поговорити. Ви вчора нічого не помітили дивного у Венчеславі?
— Вчора?
— Точніше, в ніч убивств.
— Нічого, окрім того, що він пішов спати трохи раніше, ніж завжди.
— А вам не здалося, що він трохи перепив?
— Така думка в мене промайнула, але можу поклястися — він при нас нічого не пив.
— Я в цьому й не сумніваюся. Річ у тому, що Венчеслав — людина непитуща і вчора він також нічого не пив, окрім крові з шампанським та отрутою…