«Ковалик, що не так?» — питає у моєму вусі Кейн. «Клер! Говори зі мною! Ти щось бачиш?» Потім, імовірно, до Лурдес: «Збільшіть масштаб. Я хочу побачити, що вона бачить».
Що перед нею.
Слова Кейна змушують мене зрозуміти, що я заплющила очі. Я не бачу нічого, крім чорноти власних повік. Небезпечно в невідомому середовищі.
Але відкрити очі й знову побачити її було б ще гірше.
«Це несправжнє, це не може бути справжнім», — шепочу я, намагаючись переконати себе, подивитися.
«ТЛ, ми не чуємо», — каже Нісус. «Повтори».
«Ваші життєві показники підскочили», — додає Кейн. «Уповільніть дихання».
Я б засміялася, якби не була так близько до крику.
«Я повернуся і підхоплю її», — неохоче каже Веллер.
«Просто залишайтеся там, поки ми не дізнаємося, з чим маємо справу», — наказує Кейн.
«Клер?» — запитує Лурдес, її голос напружений від напруги й трохи надто гучний.
Мені потрібно зібратися. Зараз.
Але це легкий постук по моїй руці через мій костюм, який нарешті відкидає мої повіки. Мої очі сильно сльозяться, затуманюється зір. Я моргаю, очікуючи побачити кістляві пальці, які щипають мене. Натомість я виявляю ящик для зберігання, один із тих, що вільно плавають, розбитий гострий край якого треться об моє плече.
Не досить міцний, щоб створити розрив, але все ж це ризик. Я обережно відштовхую його від себе, а потім повертаюся, щоб подивитись праворуч, у грудях боляче перехоплює подих.
Клапан з напівпрозорого пластику світиться у світлі мого шолома, а над ним потертий і пошматований ремінь безпеки звисає своїми вільними чорними нитками на пластику.
Мій подих виривається в пориві та трохи істеричному сміху. «Прокляттяове лайно».
“Що це?” — вимагає Кейн. «Там щось є?»
Я хитаю головою, хоча він насправді не зможе побачити рух. “Ні-ні. Я просто побачила рух, пластикове кріплення, і злякалася». Додайте до цього низький страх потрапити в пастку на «Аврорі», попередження Кейна про можливих пасажирів-канібалів і кров на стіні за головою Веллера, і дивно, що я ще не уявила привидів цього корабля.
«Чекай, ти серйозно?» скаржиться Веллер.
«Замовкни», — кажемо ми з Кейном одночасно.
Хоча… чому тут моя мама? І навіщо мені уявляти, що вона кричить? Вона завжди була дуже спокійна, стримана, навіть в кінці.
А що було після закінчення? Маленький голосок шепоче в моїй голові, і я стискаю зуби, поки вони не скриплять, щоб змусити цей голос замовкнути.
Це була моя уява. Просто стрес і продукт активної роботи мозку в ситуації життя чи смерті. Таким був офіційний діагноз терапевта Верукс, і так мало бути. Кінець історії.
«Наступного разу, коли вас чекатиме переляк через плаваюче сміття, як щодо невеликого хедз-апу?» каже мені Веллер. Але, тримаючи одну руку на дверцятах шлюзу, він простягає руку й хапає мою, щоб потягнути мене за собою, коли я підходжу досить близько. А потім він штовхає мене в шлюз попереду.
Працюючи разом, упираючись ногами в стіну, нам вдається зачинити за собою двері. Ручне перемикання для вирівнювання тиску без будь-якої сили передбачає ручний важіль, зрештою перемикач стає на місце, і зовнішні двері, що ведуть у коридор, безшумно відчиняються.
«Ми зайшли», — кажу я.
На секунду я відчуваю бажання потерти очі, щоб переконатися, що я справді прокинулася. Я провела стільки годин, мріючи бути на цьому кораблі, бути частиною екіпажу, перш ніж він зник. А після? Скільки сотень, якщо не тисяч, людей присвятили місяці й роки свого життя пошукам, які дозволили б їм бути тими, хто стоїть тут? На порозі найвідомішого зниклого корабля в історії, щоб дізнатися, що сталося.
Але натомість це ми.
Я трохи тремчу від благоговіння і, можливо, передбачуваного страху.
Внутрішній коридор перед нами — темний і вузький простір, переповнений клубок меблів, рушників для басейну, візків для сервірування та ременів безпеки. Це смуга перешкод з кошмарів якогось клаустрофоба.
«Ви в коридорі з кімнатами для прислуги і екіпажу», — каже Нісус. «Тут внизу буде тісніше, але як тільки ви почнете підніматися вгору, стане краще».
«Нічого собі навалили лайна», — бурчить Веллер, намагаючись протиснутися повз купу стільців, закріплених між підлогою та стелею та блокуючи більшу частину залу.
«Схоже, вони забарикадувалися», — кажу я, використовуючи дверну раму, щоб пролетіти вздовж стіни попереду Веллера. Самі дерев’яні двері, які в більшості випадків досі закриті, пом’яті, у них відсутні шматки, наче хтось примінив до них важкий предмет.
«Прокляття. Це звучить радісно», — каже Веллер.