«Діагностика запуску двигунів», — оголошує Веллер, і низький гул-гуркіт починається знову і стає голоснішим.
Крізь рукавички я відчуваю вібрацію двигунів, і через мить атріум знову яскраво світиться. Частина світла проникає в коридор, але недостатньо.
Кейн приєднується до мене, тримаючись за протилежний бік дверної коробки. Тоді він опускається й перевіряє старомодну латунну ручку важеля. Під тиском вона рухається, але мало.
«Заблоковано. У вас є ключ?» питає він.
“Так.” Я намацую кишеню в правій штанині свого костюма.
«Ви впевнені в цьому?» — запитую я Нісуса, витягуючи ключ і підносячи його.
«Це майстер-ключ платинового рівня», — наполягає Нісус. «Такий був у прибиральниці Має відкрити будь-який з апартаментів». Nysus надрукував його відповідно до специфікацій Aurora на форумі.
«Але це… дивно». Щоправда, ключ надрукований з яскраво-зеленого пластику, який можна переробити, і який ми використовуємо для друку нових зубних щіток і кавових кружок, коли це необхідно. Але це трохи складніший виріб. Він величезний — мабуть, п’ять дюймів завдовжки — і дивної форми. Довгий тонкий ствол із двома спрямованими вниз виступами біля кінця.
Я ніколи раніше не бачила такого ключа. Навіть концепція фізичного ключа застаріла, хоча я бачила кілька. Переважно в онлайн-музеї.
«Це базується на чомусь, що називається скелетним ключем», — каже Нісус. «Стара довгаа хатня традиція. Кожен люкс має власний індивідуальний замок і ключ, які можна було б замінити між круїзами. Відсутність цифрових замків означає, що двері абсолютно неможливо зламати. Ще одна міра безпеки. Такий майстер-ключ мали лише прибиральниці та команда.
Кейн бурчить. «Звучить якось дорого». Він дивиться на мене, шукаючи більше, ніж згоди.
«Непрактична, дурна ідея», — твердо додаю я, уникаючи його погляду й зосереджуючись на тому, щоб ввести ключ у замок.
«Якщо ви подивитеся деякі з попередніх епізодів Данліві, ключі були символами статусу», — каже Нісус. «Щось одягнуте напоказ. Пасажири платинового рівня мали спеціальні прикраси, виготовлені в ювелірі на борту, довгі намиста та пояси з дорогоцінних металів, щоб показати ключі. Кетті й Опал сперечалися про те, що взяти, а потім Опал звинуватила Кетті в копіюванні її ідеї. Так вони закінчили другий епізод».
«Входжу в номер 124», — кажу я, обережно повертаючи ключ. Я не хочу, щоб він зламався в замку. Це тільки затримає нас. Інший кінець ключа зустрічає опір. Я вагаюся, а потім повертаю трохи сильніше. Тоді щось усередині механізму зміщується, і клацання замка, що відкривається, голосніше, ніж я очікувала, його чітко чути навіть крізь мій шолом і звук мого дихання.
«Веллер, як справи зі світлом?» — запитує Кейн.
“Я перевірив. Ліхтарі для автономного розділу Платинового рівня є частиною системи рятувальних шлюпок», — каже Веллер. «Їм доведеться почекати. Спочатку повітря та двигуни, потім рятувальний човен. Це те, що сказала ТЛ». Йому вдається прозвучати одночасно роздратованим питанням і задоволеним тим, що він може сказати Кейну “ні”.
«Все правильно», — каже Кейн.
Це означає, що ми робимо усе в темряві, підсвічування лише з шолома.
Тримаючись однією рукою за дверну коробку, я натискаю на ручку й штовхаю всередину. Двері безшумно відчиняються. Темрява поза межами променів наших ліхтарів непроникна. Вони освітлюють стільці та диван, оздоблений тією самою шкірою кремового кольору, що й в атріумі, глянцевий дерев’яний креденс у дальній лівій частині, поруч із вікнами від підлоги до стелі, які зараз відображають лише дві яскраві точки ліхтарів, і трохи наші власні нечіткі контури. Напівстіна праворуч відокремлює зону відпочинку від, імовірно, спальні. Випадкові елементи плавають у полі зору та зникають, рухаючись кожен своєю орбітою. Подушки. гребінець. Крихітні косметичні баночки, флакони та палетки. Шарф. Взуття, що збивається разом у різні купки.
Пучок глянсового хутра…
Я різко вдихаю. На борту була принаймні одна собака, ми це знаємо. Я бачила повідець.
Світло шолома Кейна відслідковує стіл, коли він просувається в кімнату. Він ловиться за верхівку прикрученого крісла, і через мить у нього виривається здивований сміх. «Це перука, Клер». Він торкається краю хутра, і воно у відповідь зсувається, відкриваючи сітку під ним.
Я лечу за ним, чіпляючись за половину стіни, і мене охоплює полегшення. Пасажири самі вирішили бути тут; собаку просто взяли з собою, нічого дивного в ситуації немає.
«Хороший пес», — буркочу я, сподіваючись, що йому чи їй вдалося уникнути менш жахливої долі, хоча я не зовсім впевнена, що це так.
Кейн повертається до мене обличчям, посмішка блимає мені під лицьовою панеллю його шолома. І на мить жорсткий вузол напруги в моєму животі трохи послаблюється.