Клац-клац. Клац-клац. Клац-клац.
Зараз це стає швидше і частіше. Один клац відразу за іншим. Наче під час вечері, і всі гості виходять зі своїх номерів, щоб відвідати La Fantaisie або моторошний театр на нижньому поверсі, щоб подивитися шоу.
Під пахвами скупчується піт, і я змушена міцніше стиснути планшет, щоб він не вислизнув з моїх тепер спітнілих рук.
Повторення моїх посттравматичних симптомів через стрес. Так сказали б лікарі. Просто галюцинації.
Кетті й Опал беззвучно рухаються на екрані, сміються чи кричать одна на одну, я точно не можу сказати. Здається, я більше не можу зосередитися, моє дихання застрягло в горлі, як камінь.
Потім, так само раптово, як і почалося, клацання дверей замовкає.
Але в тиші я чую щось нове. Тихий стук кроків по килиму. Все ближче.
Я міцніше стискаю долоні на планшеті, поки краї не впиваються в долоні.
Рука важко лягає на моє плече, і з мене виривається приглушений крик, жалюгідний, пронизливий звук, коли я кидаюся вперед і повертаюся, щоб побачити, хто — чи що — позаду мене.
«Гей! Вау». Широко розплющивши очі, Кейн піднімає руки на знак вибачення. «Вибачте, я не хотів вас налякати. я думав ти чула, як я підходжу».
«Все гаразд», — кажу я, важко дихаючи. Я згинаюся навпіл, намагаючись перевести подих і приховати приниження, яке зараз палає на моєму обличчі та шиї. «Ви мене просто налякали». Брехня.
«Веллер хропів, тому я не міг спати. Я думав, що повернуся трохи раніше». Він крокує ближче. «Ти впевнена, що з тобою все гаразд?»
«Все добре», — автоматично кажу я. Ще одна брехня.
«Клер», — каже Кейн, простягаючи до мене руку.
Але я не можу цього зробити. Я не можу допустити, щоб він був м’яким прямо зараз, якщо я збираюся триматися купи, і я вже відчуваю, як сльози пекуть мої очі.
Моргаючи ними у відповідь, я випрямляюся. “Все добре.” Я злегка нахиляю голову в бік Лурдес, яка крутиться в кріслі й жадібно спостерігає.
Через секунду він, здається, розуміє. «Добре», — каже він неохоче. «Але тобі варто трохи відпочити. Тепер ви можете йти».
Я хитаю головою. «Ніхто не залишається сам», — кажу я.
Але ще коли я говорю, на місток заходить Нісус, а Веллер тягнеться за ним, волочачи ноги.
«У нас ще є п’ятнадцять хвилин», — протестує Веллер.
«Ні, це у вас залишилося п’ятнадцять хвилин. Кейн і я не спали цілу годину, тому що ти звучиш як пароплавний гудок у тумані, — каже Нісус. Він киває мені, проходячи повз мене. «ТЛ». Він виглядає краще. Не чудово, але краще.
«Ми змінимо це наступного разу», — кажу я Найсу. «Веллер може спати в нашу зміну».
«Двоє? Давай, ТЛ. Веллер падає на своє місце. «У мене вже болить голова».
«Лурдес, ти готова?» — запитую я, уникаючи погляду Кейна.
Вона підхоплюється зі стільця. «Більше ніж».
Я передаю старий планшет Кейну. «Я склала список для Нісуса, інвентаризувала їжу і знову переглянула усі кадри з Данліві. Я не бачила нічого, крім…
«До зустрічі через шість годин, Ковалик. Ми зрозуміли, — м’яко каже Кейн.
Тут надто небезпечно. Я стаю надто небезпечна для всіх.
Ось що я повинна йому сказати. Але я не кажу. Бо, може, сон допоможе. Можливо, все пройде після кількох годин відпочинку.
Правильно.
Я не жила в спільній кімнаті з часів навчальної групи Верукса, а до цього – у хабі з мамою. Коли я покинула гуртожиток, я поклялася, що ніколи більше так не житиму, навіть тимчасово під час призначення. Але зараз це маленька жертва, щоб зберегти нас усіх у безпеці та живих.
Лурдес відстає на крок чи два від мене, коли я проходжу повз позначені двері, вибираючи люкс, який найближче до мостика і без подвійного X на дверях. Незважаючи на те, що ми прибрали мертвих, було щось принципово моторошне в тому, щоб спати там, де ви знали, що хтось покінчив із життям. Або як це для них закінчилося. Тож лише ті кімнати, які ми знайшли незаселеними, були доступні для проживання.
Двері відчиняються легко — ми з Кейном залишили незамкненими усі з одним X під час нашого пошуку померлих за допомогою майстер-ключа — і щойно я входжу всередину, автоматично вмикаючи світло, я згадую, чия це кімната.
«О-о», — видихає Лурдес, дивлячись через моє плече, коли ми входимо.
«Так, вона була актрисою», — кажу я. «Анна якась там». До того, як гравітацію вимкнули, кімната, мабуть, являла собою вишукане місиво красивих тканин усіх кольорів і відтінків, з вбудованим кришталем, накладками зі справжньої шкіри чи пір’ям, яке не могли бути створене в природі. Чудові витвори, які заслуговують не лише слова «сукня», щоб описати їх, майстерно перекинуті через спинку дивана, підвішені на задній частині дверцят шафи, на манекені кравчині, який зараз лежить на боці на підлозі в просторі між диваном і креденсом.