Тепер це просто неохайні купи яскравих кольорів і текстур, як крихітні блискучі гірські хребти на кремовому килимі.
За звичкою я наполовину очікую, що Нісус розповість повне ім’я Анни та важливу інформацію, слухаючи, як він завжди робив це на ЛІНІ. Але він цього не робить, і це змушує мене почуватися трохи самотнішою та ізольованішою.
Лурдес верещить від захвату, потім просувається вглиб кімнати, обережно не наступаючи на тканину. «Погляньте на цю», — видихає вона, піднімаючи з підлоги пухнасту хмарку одягу. Сукня має довгі рукави та повністю прозора, блідо-рожевого кольору з кристалами, вбудованими в тонку сітку. Вона благовійно кладе його на поруччя дивана, її дотик обережний і пестливий водночас. «Хіба це не красиво?»
«Угу», — кажу я, посміхаючись. Я не дуже розуміюся на моді, оскільки більшу частину свого життя прожила у комбінезонах і спорядженні Верукса, але її щастя заразне. «Я припускаю, що тут лише частина решти вбрання, правда?» Можливо, шар поверх чогось іншого. «Або офіційні обіди тут, мабуть, були дуже цікавими». Я піднімаю брови.
Лурдес накидається на мене в образі. «У вас немає смаку».
Я піднімаю руки вгору. «Тут у нас ніяких розбіжностей».
Лурдес схиляє голову набік. «За винятком випадків, коли мова йде про чоловіків, можливо», — лукаво каже вона.
«Гаразд, ми закінчили», — кажу я, закочуючи очі.
Я прямую до задньої частини номеру, де стоїть ліжко. По дорозі я зупиняюся, щоб увімкнути світло у ванній, відчуваючи себе по-дурному, але не в силах зупинитися.
Коли я заходжу у ванну кімнату, щоб швидко оглянути себе, мені повертається спогад про такі самі незаймані білі стіни, старомодну ванну, таку ж порожню й голу, як тоді, коли ми з Кейном шукали тут вперше. Той самий набір засобів для догляду — макіяжу, засобів для волосся та пристроїв для укладки, деякі з яких я навіть не впізнаю — лежать розкидані на підлозі, куди вони впали, коли повернулася гравітація.
Я не очікувала нічого іншого. Але не зовсім.
Я кривлюся, моє відображення в дзеркалі над оздобленою золотом краном раковиною одночасно імітує все навпаки. Від чого мені якось легше. Ніби правила Всесвіту все ще діють.
Також? Я виглядаю як лайно. Темні кола під очима, пасма темно-русявого волосся прилипли до чола і встали шпицями з мого нашвидкуруч зробленого та реконструйованого трохи закороткого хвоста.
І все ж Кейн, здавалося, не заперечував.
Я смикаю головою, рефлекторно вимовляючи «ні», і щоки підіймаються теплом.
Я проводжу пальцем по крану та відповідних ручках. Навіть якби зі мною все було нормально — а це явно не так, — на карту поставлено надто багато, щоб ризикнути. Це свобода. Шанс зробити власний вибір. Шанс для всіх інших у моїй команді також отримати це.
Крім того, у Кейна є дитина і життя на Землі, яке він, напевне, хотів би мати, коли надійдуть гроші з нашої «знахідки». Це ніколи не буде для мене варіантом.
Я починаю відвертатися від дзеркала, коли чую сміх Лурдес. «Я не чую тебе, ТЛ», — кличе вона з передньої частини номеру. “Що ти сказала?”
Нахмурившись, я зупиняюся на секунду, а потім виходжу з ванної кімнати й бачу, як вона йде до мене, у розкішному фіолетовому витворі із рюшами, що драпірується навколо неї та тягнеться по підлозі біля її ніг, а її чобітки просто визирають назовні. Вішалка все ще на місці на її шиї.
«Я вас не чула», — каже вона, сяючи до мене. Вона маленька дитина, яка грається в маминій шафі.
Шафі її померлої матері.
Миттєво мій розум повертається до житлового модуля, який ми з мамою ділили у Феррісі, де її білі халати, як привиди, висять у маленькому сховищі, як викинуті у порожній мушлі.
Роздратування на себе і цей тривалий дискомфорт піднімаються в мені, роблячи мій тон трохи різкішим. «Я нічого не казала», — кажу я Лурдес.
На її обличчі промайнула невпевненість, її усмішка злегка прив’яла, наче вона думала, що я її дражню, але не зовсім зрозуміла чому. “Так, ти щось говорила. Я чула, як ти щось шепочеш. Ви сказали комусь бути обережним, а потім я не змогла розібрати решту».
Я говорила вголос? Я автоматично озираюся на дзеркало, ніби воно може дати відповідь. Але моя позиція зараз така, що мого відображення немає, і воно все одно мені нічого не скаже.
Я майже впевнена, що не розмовляла сама з собою. Це звичка, від якої я позбулася багато років тому, живучи в тісному оточенні з іншими, які могли не оцінити постійне бурмотіння чи коментарі. Але все можливо.
Крім того, чому я цього не пам’ятаю? Я дивилася на себе в дзеркало, і не пам’ятаю, щоб мій рот рухався і мої губи складали якісь слова, не кажучи вже про те, щоб казати Лурдес чи навіть собі «будь обережною».