Отже, коли мої очі вперше зустрічаються з її очима — чи з порожнім простором, де мали бути її очі, де їх натомість покриває ця смужка розірваного білого бинтування, — я завмираю на зайву секунду, поки мій мозок намагається зрозуміти те, що я бачу, з тим, що я очікувала побачити.
Мої легені блокуються, тримаючи мене в заручниках.
Її обличчя потворного відтінку сірого, губи темно-фіолетові й рухаються, коли вона хапає повітря в темній ніші під ліжком. Її голова повертається з боку в бік, коли вона бореться, відкриваючи потерті білі краї, що стирчать з її вух.
Я не можу поворухнутися, не можу говорити, крик стискає горло, як нескінченна грудка, яку я не можу проковтнути чи вигнати.
Але потім вона, здається, відчуває мою присутність, її голова стає нерухома, зосереджена. Вона наосліп тягнеться до мене, її рука кидається швидше, ніж я очікувала, чіпляється кігтями в моє обличчя. Її нігті обірвані, темні, вкриті густими невідомими речовинами.
Я відкидаюся назад, подалі від краю ліжка й піднімаюся на ноги, щоб кинутися.
Або я намагаюся. Але м’якість матраца з’єднується з переплутаною ковдрою, що робить втечу неможливою. Я втрачаю рівновагу, петля постільної білизни чіпляється за мою ногу, і я падаю. З ліжка, через бортик.
16
Моя голова вдаряється першою, різкий удар об гострий край дальнього кута тумбочки, і біль блискавичним ударом, швидким і гострим, як бритва, пронизує мій череп.
Далі мої плечі й спина вдаряються об килим, вибиваючи повітря з легенів. Я інстинктивно вигинаюся над килимом, намагаючись дихати. Але дихання не приходить. Це так, ніби передня і задня сторони моїх легень були стиснуті разом і тепер застрягли, не в змозі надутися.
Я несамовито шкрябаю пальцями по килиму, шукаючи не знаю чого. Мій зір починає темніти, мені загрожує втрата свідомості. І саме тоді, коли я переконана, що впаду в непритомність або задихнуся, будучи не в змозі поворухнутися з цією… жінкою, яка знаходиться всього в декількох дюймах від мене і, ймовірно, кігтями пробирається до мене, щось відмикається в моїх грудях, і я задихаюся. Повітря проникає, солодке й легке.
Відштовхнувшись від ліжка ногами, я пориваюся геть. Недалеко, недостатньо далеко. Але це все, що я можу зробити.
Я перекочуюсь на бік, білі плями танцюють у моїх очах. Я хочу принаймні побачити її прихід.
За винятком.
Її там немає.
Я швидко моргаю, намагаючись очистити зір від плям. Вони поступово зникають, а її все ще немає.
Під ліжком нікого немає. Просто простір порожнього килимового покриття, що я очікувала спочатку.
Я штовхаюся ввех на одній хиткій руці — потрібні дві спроби, перш ніж я можу втриматися, — щоб шукати її. Вона не в ногах ліжка. Або будь-де, де я бачу.
Однією рукою притискаю зростаючу і підозріло вологу гулю на задній частині голови, і намагаюся підвестися на коліна, щоб краще побачити кімнату.
Вона порожня. Вона пішла.
Або — що більш імовірно — її взагалі тут ніколи не було.
Я опускаюся на підлогу, сльози течуть по моєму обличчю. Відриваючи пальці від голови, я знаходжу кров. Небагато, але достатньо.
Прокляття.
Це була вона, я майже впевнена, та жінка, яку ми з Кейном знайшли під ліжком в одному з інших номерів. Та, з закритими очима й вухами, чиє відкриття мене так стурбувало. Та, чиє тіло ми вилучили й помістили по той бік запечатаних дверей перегородки.
Що в біса зі мною відбувається?
Крім того, що я вже знаю. Стара травма, галюцинації, що призводять до психотичного розриву. Це можлива причина. Починаючи з зустрічі з моєю мамою. Мій власний мозок намагався мене попередити, але я не слухала.
Але не цього разу, ця галюцинація інша. Коли мені було одинадцять і я була самотньою, я відчувала, як вислизаю, відчувала, як моя хватка реальності послаблюється. І будучи наляканою дитиною, я вітала усе, що змушувало мене почуватися менш ізольованою і наляканою.
Але зараз? Я не відчуваю того відключення. Реальність здається мені такою ж прив’язаною, як завжди. І я не одна. У мене є люди, які залежать від мене. Я не можу дозволити собі втратити розум.
І все ж я тут.
Я обережно підводжусь на ноги, скрегочучи зубами, стискаючи пульсацію в голові, і, хитаючись, прямую до ванної кімнати.
Кілька хвильок нишпоріння в уламках на підлозі виловлює те, що виглядає як чиста мочалка, яку я притискаю до потилиці однією рукою.
Відмовляючись дивитися на своє відображення в дзеркалі, я обливаю іншу руку холодною водою, змиваючи кров. Потім я завмираю, розуміючи, що я накоїла. Забруднилася їхньою водою, якщо всередині можна було знайти забруднення.