«Замовкни», — кажу я, намагаючись зосередитися на словах Макса.
«… нестабільна і може надалі регресувати…»
«Я не думаю, що ти мала на меті зробити комусь боляче. Вам просто потрібні були варіанти», — каже Рід. «Вірно? І тоді, можливо, все трохи вийшло з-під контролю. Тому що коли ви стаєте на цей шлях, важко зупинитися. Ви не можете повернути шкірку на апельсин». Він звучить дуже задоволений своєю аналогією. Ніби будь-хто, хто провів більшу частину свого життя на форпості, а потім у груповому будинку, спонсорованому компанією, і, нарешті, на ізольованому і крихітному сейфері, мав би щось більше, ніж побіжне знайомство з розкішшю цитрусових, вирощених у теплицях, які зараз у великій кількості. Витрати. Але я припускаю, що це не проблема для родини Дарроу.
«Я думаю, що така можливість є, так, сер», — каже Макс, повертаючись до мене. Він заспокійливо киває мені, але це не заспокоює.
«Просто скажи мені те, що мені потрібно знати, і на цьому можна закінчити», — заспокійливо каже Рід. «Ви можете повернутися до своєї кімнати, і ми залишимо вас одну».
Поки позови, подані сім’ями пасажирів, не дійдуть до суду, а мене витягнуть як свідка по кожному.
І… можливо, я більше не хочу залишатися на самоті. Не тому, що «Аврора» зараз шкутильгає кудись. Під сумнівами, почуттям провини та сорому в мені все ще живе крихітна іскорка надії. Не те, щоб хтось з живих захотів мене бачити після того, як я їх покинула. Отже, здається, я застрягла перед двома однаково небажаними можливостями — або я вбила усіх, або залишила когось помирати.
У будь-якому випадку, те, що я мала, втрачене, але якщо хтось з моєї команди, моєї фактичної родини, ще живий… Кейн або Нісус. Я ледве можу дихати від такої можливості.
«Давай, Клер», — каже Рід. «Це тягар, який ви не хочете нести. Просто розкажіть мені, що сталося». Але за тонким шаром ввічливості та співчуття, які він створив за останні п’ять хвилин, видно його відверту амбіцію. Він як акула, яка намагається сховати свої зуби. Невже він справді очікує, що я на це впаду?
Однак його паніка справжня. Я відчуваю, як вона виштовхує мене з-за столу. Рід Дарроу знає про певний розклад, якого я не знаю.
Коли він озирається на Макса, який все ще розмовляє, це мікрочастка миті, така швидка, що ледве існує, але вона привертає мою увагу, тягне, як нігті волочаться по моїй шкірі. Рід Дарроу бачить, як його вікно зачиняється, і це пов’язанеу з тим, з ким розмовляє Макс.
«Очисти свою совість, Клер. Зніми це зі своїх грудей», — закликає Рід, але його обличчя тріскається, і благання звучить крізь наказовий тон. «Припиніть ці дурниці про інопланетян і привидів і скажіть правду».
«Так, сер», — відповідає Макс. «Я розумію, сер. Це не повинно бути проблемою». Його розмова добігає кінця.
Я трохи нахиляюся вперед до Ріда. Він відразу ж імітує рух, очікуючи зізнання.
«Високий чоловік позаду вас, через ваше праве плече. Сиве волосся, рідше зверху. Чорний костюм, вінтажний годинник. Булавка Верукс, просто тут». Я постукую себе по грудях трохи вище серця. Гадаю, стара булавка першого покоління, заснована на простоті дизайну — шматочок блискучого металу у формі щита з вигравіруваною літерою V зігнутим рухливим шрифтом. Нічого схожого на дорогий виріб Ріда з пресованого золота та діамантів.
Рід відкидається назад, його обличчя червоніє, але його очі широко розширені, ніж раніше.
Моє серце гримить у грудях — я ніколи не говорю про те, що бачу, — але я продовжую. «Він дуже розчарований, дізнавшись, що ти вважаєш його дурником», — кажу я.
Насправді він не розчарований. Або багато чого завгодно іншого. Він уламок, ледь помітна тінь, що тягнеться за Рідом. Здається, він не говорить і не жестикулює, окрім кроків. Я навіть не знаю, чи він весь час з Рідом, чи його просто тягне до Ріда щоразу, коли Рід тут з’являється. Неможливо сказати напевне. Я знаю лише те, що бачу його лише тоді, коли Рід приходить у гості.
«Ти відчуваєш його там?» — запитую я Ріда, нахиляючись уперед, імітуючи його довірливу позу «ти можеш сказати мені». «Коли ти один? Завжди біля вашого плеча, несхвально дивлячись на вас?»
«Замовкни», — гарчить Рід, слина бризкає по столу. Але його шкіра зблідла. Цікаво. Він чомусь вірить мені у цьому, але ні в чому іншому.
Я схиляю голову набік, спостерігаючи за ним. Цікаво, чи впізнає Рід, кого я описую. Від цієї думки мороз проходить по шкірі. Це точно змінило б те, ким я є. Можливо, цей літній чоловік у костюмі — це не лише наслідок несправності мого мозку. Можливо, ні.
“Що таке?” Макс повертається до столу, дивлячись на нас обох.
Але я на мить відволікаюся. З іншого боку кімнати рух привертає мій погляд.