— Вона… — починає Рід звинувачувальним тоном, а потім замовкає.
«Клер?» — запитує Макс.
Я ігнорую його. Повернувся Кейн. Цього разу його видно цілком, а не за диваном. На його білій сорочці спереду розмазана кров, але недостатньо, щоб бути смертельною. Його кров? чужа? Мені потрібна мить, щоб розпізнати п’ять нерівних ліній поза основною плямою, схожих на пальці. Це відбиток руки. На обличчі Кейна — похмура рішучість. Він нахиляється до чогось, чого я не бачу. Я автоматично сідаю прямо, щоб краще бачити, і моя перспектива раптом шалено змінюється.
Я лежу на підлозі, моя голова так сильно пульсує, що я відчуваю це в зубах. Килим піді мною грубий, і я тягнуся до нього…
Так само раптово мить уривається, і я сиджу в кріслі у вітальні. Кейн зник. А на підлозі така ж нудно-сіра плитка.
“З вами все гаразд?” — запитує Макс.
Ще один фрагмент. Новий.
«Зі мною все гаразд», — кажу я, хапаючись за краї пластикового стільця під собою, міцно стискаючи пальці за безпечні литі краї, настільки сильно, що пальці болять. «Я хочу знати курс».
Макс піднімає руку, сідаючи за стіл. “За хвилинку.”
«Макс», — кажу я як попередження.
Він дивиться на мене. «Просто вислухайте мене. Я сказав вам, що ми посилаємо корабель, щоб перехопити «Аврору». Він дивиться на мене, поки я не киваю на знак підтвердження.
Хоча ще жахлива ідея.
«Насамперед це буде місія з відновлення», — продовжує Макс. «Наша команда поверне стільки останків, скільки зможе, разом з тими, хто вижив».
Але я вже киваю головою. «Якщо ви пошлете більше людей на той корабель, вони загинуть». Я не знаю, як інакше бути зрозумілішою у цьому питанні. «Макс, ми були на «Аврорі» менше трьох днів, і вона нас знищила». Мої очі сльозяться при думці про те, що хтось знову буде на цьому кораблі, при згадці про наш дурний оптимізм. «Що б там не було», — я зупиняюся, щоб зиркнути на Ріда, — «привиди, інопланетяни, якісь невизначені віруси чи бактерії, це не має значення. Це щось реальне і смертельно небезпечне. Верукс не може домовитися про вихід з цього».
«Ми усвідомлюємо ризик», — спокійно каже Макс. «Але ми не можемо просто знищити корабель із людськими останками на борту».
Він має на увазі те, що вони не можуть знищити корабель з людськими останками, що належать найбагатшим родинам світу, бо всі за цим спостерігають. Ні, якщо Верукс має хоч якусь надію пережити будь-який із незліченних незавершених судових процесів.
«Наша команда прибуде з повним набором приватних засобів безпеки Верукс», — каже Макс. “Найкраще з…”
«Це нічого не дасть», — зриваюся я, гаряча паніка й розчарування наростають у мені, наче яскраві кольори, що пробиваються крізь приглушений раніше пейзаж.
«І експертом, який буде направляти нас», — завершує Макс.
— Експертом, — тупо повторюю я.
«Ні», — каже Рід Максу. “Абсолютно ні. Це було б божевіллям. Вони не можуть…”
Макс перериває його. «Єдиною людиною, яка там була, і яка якимось чином вижила», — каже він, зосереджуючись на мені.
З’єднання нарешті клацає. Він хоче, щоб я повернулася на «Аврору» і вела їх.
Мене охоплює сильний холод, і повітря в моїх легенях зникає. Я відштовхую свій стілець від столу, а ніжки протестують, скрипнувши об плитку. “Ні.” Моя середня частина тіла піддається, наче мій хребет просто розчинився, і я опиняюся на власних ногах, відчайдушно намагаючись втягнути кисень. «Немає жодного чортового способу».
«Ви — найкращий шанс вижити для наших людей…»
«Скасуйте це. Ось їхній найкращий шанс, — кажу я, важко дихаючи. Сіра тканина моєї терплячої піжами, що вкриває мої ноги, пахне відбілювачем і антисептиком, запах, який посилюється разом з вологістю мого дихання на тканині.
«Ми не можемо», — зітхаючи, каже Макс. «Ваше повернення позбавило нас цієї можливості».
Мій порятунок у евакуаційній капсулі двадцятирічної давності, яка зникла разом з першим і єдиним у світі розкішним космічним лайнером, потрапив у заголовки всіх стрічок новин. Ще до того, як я втратила свідомість - забиття і травми голови в поєднанні з кількома днями обмеженого споживання води та їжі в рятувальній капсулі, очевидно, призвели до мого різкого ослаблення — я розповіла свою історію екіпажу «Ролі». Новина поширилося мережею, як вогонь у очищувачі кисню.
Я повільно сідаю, щільно охоплюючи надлишки тканини штанин руками. «Отже це я винна, незважаючи ні на що?» Або вони підуть без мене й загинуть під час спроби порятунку, спровокованої моєю втечею, спроби, якої вимагають громадськість і впливові родини. Або я піду з ними, і ми всі разом помремо. Чомусь я підозрюю, що «третій раз — до щастя» не стосується тих, хто двічі рятується від смерті.