Мені потрібна мить, щоб знову зібратися. Я пересуваюся, намагаючись сісти. Обмеження зникли, і Рід тут; має бути ранок. Але зарано. Тому що я ще не одягнена, а місце уколу на лівій руці ще болить. Цей маленький біль допомагає трохи розвіяти туман. Минулого вечора мої крики змусили обслуговуючий персонал прибігти з заспокійливим.
Я зробила це. Я пережила ніч.
Я насторожено озираюся й одразу бачу в кріслі для відвідувачів різак для зап’ястя. Загострена дужка падає на підлогу, коли хтось стогне. «Таллі?» — гукає жінка, перекриваючи галас мешканців і заспокійливе бурчання обслуги в коридорі.
Прокляття. Я відриваю погляд від чоловіка — привида? — у кріслі, коли з дверей долинає знайомий звук покашлюваня горлом. Макс.
«Здається, у вас була важка ніч», — каже він. «Ви впевнені, що готові до цього?»
На мить я розриваюся. Легше було б триматися осторонь і сховатися за густим туманом штучного та медичного розуму. Але мені потрібно знати, що сталося, як я тут опинилася, чи живі Кейн і Нісус. І чим швидше я вийду звідси й покину планету, тим краще. Я сподіваюсь.
Що, якби все, що трапилося на «Аврорі», зламало мене назавжди? Що, якщо я просто продовжуватиму бачити цих людей всюди, так само, як я бачу Кейна, Лурдес і Веллера?
Моє дихання прискорюється, коли паніка просочується під залишки заспокійливого.
«Марія!» — кричить десь поблизу старий.
«Я готова», — кажу я якомога чіткіше сухим ротом і товстим язиком. Я повинна спробувати. І якщо там так само погано, як тут, на Землі, у Вежі, тоді мені буде набагато легше покінчити з космосом, ніж бути замкненою у закладі, призначеному для запобігання цьому. Ця думка приносить з собою несподіваний спокій. Просто деякий план.
Якби у мене вистачило сміливості зробити це під час моєї останньої прогулянки у відкритий космос, нічого б цього навіть не сталося.
За винятком того, що Кейн ніколи не залишив би мене там, і він та інші могли загинути, намагаючись мене врятувати.
Тож замість цього він помирає, бачачи речі, яких немає, і кличе свою дочку? Веллер приставляє свердло до своєї голови, а Лурдес відводить очі, тому що не може цього витримати? Набагато краще, Ковалик.
Я внутрішньо здригаюся, але встигаю витримати погляд Макса, поки він не киває.
«Добре. Радий це чути, — каже Макс. Він киває головою на Ріда, який кидає купу тканини на ліжко. Синій я впізнаю миттєво. Комбінезон Верукса. Можливо, з необхідною спідньою білизною бренду Верукс. Звичайно.
Рід йде, повертаючись боком повз Макса. «Це погана ідея», — бурмоче він.
Але Макс ігнорує його. «Вона готова», — каже він комусь у коридорі, і дві жінки-прислуги вриваються й знімають з мене затискачі. Макс повертається в коридор, коли вони починають стягувати простирадла, щоб допомогти мені піднятися з ліжка.
«Я можу встати й одягнутися сама», — кажу я з більшою впевненістю, ніж відчуваю. «Можу я трохи усамітнитися, будь ласка?» Коли вони не відповідають, я натискаю. «Якщо ви не плануєте одягати мене, поки ми будемо в дорозі».
Двоє обслуговуючих озираються на двері, і, почувши сигнал, якого я не бачу, виходять.
Я підводжуся з ліжка, обережно ставлячи ноги на підлогу, усвідомлюючи Макса та, ймовірно, Ріда в коридорі, які чекають, поки я впаду. Зазнаю невдачі.
Я рухаюся повільно, руки й ноги тремтять, але мені вдається зняти пацієнтську піжаму й одягнути новий одяг. Незважаючи на те, що комбінезон чистий і новий, замість потертого і м’якого, як мій, я миттєво відчуваю себе більшою, ніж я сама.
З шкарпетками та черевиками мені важче. Дрібна моторика… груба. Тим не менш, я справляюся. І витрачаю додаткову секунду на те, що, сподіваюся, виглядає як спроба застелити ліжко, і змітаю всі таблетки, які можу знайти, кидаючи їх у крихітну кишеню з блискавкою до свого комбінезона.
«Я готова», — кажу я Максу, який знову заглядає.
«Чудово». Він повертається до кімнати з інвалідним візком.
Я дивлюся на нього. «Ви, мабуть, жартуєте».
Він плескає по м’якій спинці стільця. «Політика, боюся». Він вагається. «Ніхто вас не побачить, якщо вас це хвилює. Це все було засекречене на найвищому рівні».
Так, тому що мене тут найбільше хвилює те, як я виглядаю.
Я б посперечалася з Максом, але я вже відчуваю, що моя енергія витрачена. Швидкі сплески — здається, це все, на що я зараз здатна. Я неохоче підходжу до підніжжя ліжка й сідаю в інвалідний візок, обережно уникаючи калюжі крові від суїцидального чоловіка в кріслі мого відвідувача.
Макс обережно викочує візок з кімнати в коридор і зупиняється.
«О, і ми не можемо забути». Він простягає чашку з таблетками через моє плече.
Я беру в нього чашку, сподіваючись, що він буде надто відволікатися, штовхаючи мене коридором, щоб помітити, що я не кладу їх до рота. Було б легше прийняти таблетки, перестати сумніватися в усьому, що я бачу, але мені потрібна чиста голова, якщо я хочу зрозуміти, що сталося на «Аврорі».