Вибух під час виконання місії. Ймовірно, це сталося так швидко, що він навіть не бачив, як це настане. Він працював тоді, продовжує працювати і зараз. Знову переживаючи його останні моменти, які, очевидно, пов’язані з Діас і, можливо, з її товаришами по команді.
Прокляття. Я втрачаю момент, коли охорона починає ходити туди й назад. А може, Маккогі змішався з самим початком, не будучи серед тих, хто кричить, благає.
Я піднімаю руки вгору, відриваючи погляд від Маккогі, щоб зосередитися на Діаз. «Вибачте», — кажу я обережно. «Я не знала, але це нічого не змінює. Це все ще…”
«Спокійно, Діас», — м’яко каже Макс поруч зі мною, вразивши мене. Я навіть не почула, як він наблизився.
Вона напружується, її хребет випрямляється. «Так, сер», — бурмоче вона.
Я дивлюся на Макса. Що в біса він на них має? Він просто дідусь у поношених черевиках за кілька днів або, можливо, тижнів до пенсії. Проштовхувач паперу від відділу якості.
«Продовжуйте», — каже він тим самим ніжним тоном, киваючи в бік човника. Діас відходить, щоб повернутися до своїх завдань, але кидає на мене злий погляд через плече, поки йде, і її кулаки все ще стиснуті з боків.
Я повертаюся до Макса з відкритим ротом, щоб пояснити.
Але він тільки зітхає. «Ох, Клер».
23
Поїздка та трансфер проходять легко та без пригод. Якщо не рахувати сильної напруги в повітрі між мною по один бік човника і Діас і її товаришів по команді – по інший.
Але як тільки ми — Макс, Рід і групи безпеки — опиняємось на борту корабля класу страйкер, «Аресі», Макс повідомляє новини. У своєму типовому стилі.
«Ви можете зрозуміти їхній дискомфорт», — каже він, проводячи мене коридором до моєї каюти. Яка, мабуть, буде охоронятися ззовні. До каюти, яка зазвичай є каютою високопосадовця, для перевезення якого це судно “офіційно” використовується, прилаштовано окрему ванну, але цього привілею недостатньо, щоб компенсувати втрату свободи. Навіть у тюремних камерах є туалети. «Їхня головна мета — успішне завершення цієї місії. Вони не хочуть більше… сюрпризів».
Як виявилося, версія Макса про те, що я зосереджена на собі — як він запропонував раніше — передбачає “закріплення” мене в моїй кімнаті. На весь час подорожі до “Аврори”, включно з харчуванням. Я не знаю, чи було це частиною плану Макса весь час. Я знаю, що не допомогла собі з Діас.
«Арес набагато швидший. Лише три тижні до зовнішнього краю спільноти замість місяця. Можливо, менше, оскільки «Аврора» прямує до нас, і ми будемо на курсі перехоплення». Його рот невдоволено кривиться від цієї думки. «Ви навряд чи помітите, як минає час».
П’ятсот годин, плюс-мінус, у пастці в кімнаті десять на десять. Я майже впевнена, що помічу.
Я витираю вологі долоні об тканину комбінезона, що вкриває мої ноги. «Макс. Я погано почуваюся під замком».
«Здається, ти чудово впоралася у Вежі». Він схиляє голову набік, дивлячись на мене з викликом, ніби змушуючи мене сказати правду. “Там набагато менші та менш розкішні помешкання.”
Важливий не розмір простору; це моя нездатність змінити місце, коли мені потрібно. Не кажучи вже про те, що у Вежі я була напівзведена з розуму.
Мої пальці метушаться в кишені з блискавкою, у якій ховаються мої таблетки від минулої ночі. «Це інше», — невпевнено кажу я.
Краєм ока я бачу позаду Ріда. Він усміхається мені, але нічого не каже. Чоловік у старомодному чорному костюмі — мабуть, його дідусь? - (Це має сенс, у них обох на лацкані шпильки поколінь), — ширяє поруч нього, його суворий вираз обличчя зосереджений на Рідові.
Макс кудахкає біля мене. «Клер, весь корабель — це замкнутий простір. Тож… просто уявіть собі це як набагато менший корабель. З доставкою їжі.»
Я могла би посперечатися. Або хоча б спробувати. Але кращою ідеєю може бути знаходитися наодинці, а не застрягнути з командою безпеки. Якщо вони будуть досить далеко від мене на цьому кораблі, я можу навіть не бачити нікого з них — живих чи мертвих.
Він показує мені, щоб я йшла попереду нього в кімнату. Це охайне місце з ліжком, притиснутим до правої стіни, порожнім столом ліворуч і полицями, на яких лише пил навпроти дверей. Ні вікна, ні навіть оглядового екрана.
Вочевидь, усе було перевірене для Клер. Нічого не вдієш, ніяк не звільнишся, якщо до цього дійде.
Я повертаюся обличчям до Макса. «Що я маю робити, поки…»
Але він уже зачиняє двері, відмахуючись від моїх слів. «Якщо вам щось знадобиться, просто повідомте охоронцю. Рід буде поруч, щоб допомогти».
Останній мій погляд у коридор — це легка самовдоволена посмішка Макса та вираз люті та розчарування Ріда Дарроу через те, що він призначений моєю нянею.