Басейн, розумію я через мить. Це вже не гігантська заморожена бульбашка з тілами та частинами тіл, які всіяні гладким чистим льодом, як насіння для жахливого врожаю.
«Чи можете ви збільшити масштаб носової частини?» Прошу когось, будь-кого.
Вода, каламутна й темна, плескається об краї басейну. Як запрошення прийти відпочити у рот пекла.
Я здригаюся, надто усвідомлюючи, що знаходиться під поверхнею. «Підтримка навколишнього середовища ввімкнена», — тихо кажу я. Це принаймні частково пояснює, як я вибралася, якщо не зовсім чому. Мабуть я — або хтось — повторно герметизував решту корабля, щоб можна було відкрити двері і перегородки на Платиновому рівні. Я, звісно, не пам’ятаю про це, але, наскільки мені відомо, я навіть не знаю, як це зробити. Гадаю, судновий комп’ютер міг би провести мене через цей процес.
Я чекаю якусь секунду, на якийсь миттєвий спалах тієї миті, викликаний цим одкровенням, але нічого не відбувається. Ще один порожній простір.
«Ви щось чули?» запитую я. «Будь-яку спробу зв’язку з «Аврори»?»
Макс хитає головою. «Те саме повідомлення, яке повторюється на екстреному каналі».
Я думала, що зробила собі щеплення від марної надії, до того моменту, коли здається, що моє серце падає на коліна, і я не можу дихати.
Якби хтось був ще живий, чи не чекав би він, відчайдушно сподіваючись на відповідь?
Макс прочищає горло. «Поки ми не дізнаємося, з чим ми маємо справу, команда Alpha починає готуватися. Повний екологічний костюм.»
«З берушами», — кажу я, і слова зриваються з мого рота, перш ніж я навіть усвідомлюю, що говорю. Звідки це взялося? Беруші не захистять їх від слухових галюцинацій. Але це правильно. Я знаю, що це так, я просто не знаю, звідки я це знаю. Це схоже на те відчуття, коли ви не можете згадати конкретне слово — ви відчуваєте його, як свербіж у вашому мозку, але ви просто не можете згадати склади.
Макс дивиться на мене з примруженими очима та насупленим лобом, наче я раптом з’явилася перед ним нізвідки.
Я думаю запитати його, що не так, але потім він, здається, оговтується, розправляючи плечі. «Повний костюм з захистом для вух і…»
«І для мене», — одразу кажу я. Я не знаю, як вони збираються туди дістатися, коли обидва кораблі зійдуться, але вони не підуть без мене.
Макс відкриває рота, щоб протестувати, але я готова до цього.
«Я тут, щоб виконати роботу, переконатися, що всі безпечно вийдуть, чи не так? Я єдина, хто вижив. Це те, що ви постійно говорите. Тож дозвольте мені зробити те, для чого я прилетіла сюди». Я складаю руки на грудях. Якщо він не хоче, щоб я пішла на Аврору, йому доведеться мене прив’язати. Якщо там хтось із моєї команди залишився живим — що, мушу визнати, здається дедалі менш імовірним, — вони живуть у тому кошмарі вже два з половиною місяці. Кисень і тепло означають розпад. Забудьте про все, що є на кораблі, що спричиняє весь цей хаос і страждання, просто виживання в таких умовах було б тортурами. Я не можу просто сидіти тут і чекати. Мені потрібно допомогти їм, і за відсутності такої можливості мені потрібно знати, що сталося.
Я нетерпляче перекладаю вагу з ноги на ногу. Якби я могла туди побігти, я б це зробила.
Макс закриває рота, виглядаючи примиреним, і тріумф пронизує мене, паморочливий і неприємний. Мені потрібна кожна дещиця стриманості, щоб не стиснути кулак на знак перемоги.
«Ти, мабуть, жартуєш, — голосно каже Рід позаду мене. Я навіть забула, що він поруч. «Ти ж не відправиш її туди без нагляду».
«Я впевнений, що Діас, Монтгомері та Шин більш ніж здатні стежити за Клер», — м’яко каже Макс, махаючи трьом керівникам служби безпеки, які обернулися до нас, щоб стежити за розмовою. Ніхто з них не виглядає в захваті від цієї ідеї. Діаз — це та сама Діаз — невисока, гарненька, з темним волоссям, зібраним у тугий вузол і суворим виразом обличчя, — яка була свідком моєї розмови з Маккогі. Вона може бути більш ніж щаслива скинути мою дупу на «Аврору» назавжди або доки вони не зрозуміють, що робити з кораблем.
«Якщо ти не захочеш прогулятись», — додає Макс, здавалося б, невизначено, але в його тоні відчувається погроза.
«Так», — каже Рід, викликчно підіймаючи підборіддя, ніби кажучи: «Що ти збираєшся з цим робити, старий?»
Губи Макса тонкі.
«Ні», — одразу кажу я. «Я не зможу доглядати за ним. Він занадто…» Розпещений, дорогоцінний. До біса надокучливий. «Занадто багато роботи», — закінчую я нарешті. Крім того, Рід член родини Верукс у третьому поколінні, ймовірно, вважається елітним працівником. Я не хочу, щоб ця відповідальність висіла над моєю головою.
«Ти просто хочеш отримати шанс переконатися, що ти добре замела сліди, і хтось не дивиться через твоє плече», — кепкує Рід.