Свій номерочок. Усі програють.
До серця підступила туга, гнітюче почуття безвиході, але Джонні відігнав їх геть. Не час було розкисати, і він не давав собі попуску.
Десь о пів на дев’яту Денні почав вередувати, не слухатись, і Сейра сказала:
— Ну, люди, нам час їхати. Дорогою до Кеннебанка посмокче з пляшечки. Милі зо три проїдемо — і вгамується. Дякую за гостинність. — Її блискучі зелені очі на мить зустрілися з очима Джонні.
— Це ми вам маємо дякувати, що навідали нас, — мовив Герб, підводячись. — Правда ж, Джонні?
— Правда, — озвався Джонні. — Ходімо, Сейро, я віднесу до машини колиску.
Біля дверей Герб поцілував Денні в маківку (при цьому той так ухопив його носа у свій пухкий кулачок і так стис, що в старого аж сльози виступили), а Сейру в щоку. Джонні поніс до червоного «пінто» складану колиску, і Сейра дала йому ключі, щоб він умостив її на задньому сидінні.
Коли він усе зробив, Сейра вже стояла біля передніх дверцят і дивилася на нього.
— Ми взяли від цього дня все, що могли, — сказала вона й ледь помітно всміхнулась. Але очі її надміру блищали, і Джонні зрозумів, що вона ладна ось-ось заплакати.
— І то непогано, — мовив він.
— Ми будемо зустрічатися?
— Не знаю, Сейро. Чи треба?
— Ні. Мабуть, ні. Це було б надто просто, еге ж?
— Так, дуже просто.
Вона підійшла і потяглась поцілувати його в щоку.
Він почув дух її волосся, чистого й запашного.
— Бувай здоровий, — прошепотіла вона. — Я думатиму про тебе.
— На все добре, Сейро, — сказав він і торкнувся пальцем її носа.
Вона повернулась і сіла за кермо машини — ефектна молода жінка, чий чоловік неухильно йде вгору. «Мабуть, наступного року вони їздитимуть уже не в „пінто“», — подумав Джонні.
Засвітилися фари, тихо застугонів, наче швацька машинка, невеличкий мотор. Сейра махнула Джонні рукою і виїхала на під’їзну дорогу. Джонні стояв біля чурбака, застромивши руки в кишені, й спостерігав, як віддаляється її машина. У серці його ніби щось замкнулося. Та це не так уже й важило. І то було найгірше — що це не так уже й важить.
Він постояв, аж поки червоні задні ліхтарики зникли з очей, тоді піднявся на веранду й зайшов у дім. Батько сидів у високому кріслі у вітальні. Телевізора він не ввімкнув. Сидів і дивився на розкидані по килимку іграшки, що їх відшукав у комірчині.
— Приємно було знов побачити Сейру, — сказав Герб. — Ви з нею… — Він на якусь, майже невловну, мить завагався. — …добре провели час?
— Так, — відповів Джонні.
— Вона ще приїде?
— Ні, не думаю.
Вони з батьком дивились один на одного.
— Ну що ж, може, це й краще, — нарешті промовив Герб.
— Еге ж. Може, й так.
— Колись ними грався ти, — сказав Герб, стаючи навколішки й збираючи іграшки. — Я віддав цілу купу Лотті Жедро, коли вона народила двійнят, але згадав, що трохи ще лишилося. Я їх сховав.
Він брав їх одну по одній, крутив у руках, розглядав і складав у коробку. Спортивний автомобільчик. Бульдозер. Поліційний фургончик. Пожежна машина, з якої злізла майже вся червона фарба, там, де її хапало мале рученя. Герб відніс їх назад до комірчини і сховав.
Після того Джонні цілих три роки не бачив Сейри Хезлітт.
Розділ шістнадцятий
1
Сніг того року випав рано. Вже на початку листопада він укрив землю дюймів на шість, і тепер, вирушаючи в свою щоденну прохідку до поштової скриньки, Джонні мусив залазити в старі зелені гумові чоботи й надягати стару куртку-штормівку. Два тижні тому Дейв Пелсен прислав йому бандероллю підручники, за якими він мав викладати з січня, і Джонні вже почав накидати приблизні плани уроків. Йому не терпілося повернутись до школи. Дейв і помешкання йому підшукав — на Хауленд-стріт у Клівз-Мілзі. Хауленд-стріт, 24. Джонні сховав папірець з адресою в гаман, бо назва вулиці та номер будинку, на його досаду, щораз вислизали з пам’яті.
День був похмурий, з низькими хмарами, термометр показував близько семи градусів морозу. Поки Джонні простував під’їзною дорогою, у повітрі знов закружляли пластівці снігу. Він був на дорозі сам і тому, не соромлячись, висунув язика, щоб зловити сніжинку. Тепер він уже майже не кульгав і взагалі почував себе чудово. Ось уже два тижні, а то й більше, як його перестали мучити напади головного болю.
У поштовій скриньці були якийсь рекламний проспект, свіжий номер «Ньюсуїк» і невеликий цупкий конверт, адресований Джонові Сміту, але без зворотної адреси. Джонні розкрив його дорогою назад, застромивши решту в бічну кишеню куртки. Він вийняв з конверта якийсь друкований аркуш, побачив зверху слова «Всепроникний погляд» і зупинився на півдорозі.