Далі в тому задавненому, випущеному майже місяць тому тижневику, що вже встиг просякнути гострим духом дровітні, цитували двох місцевих психіатрів, які охоче погодилися прояснити ситуацію за умови, що їхніх прізвищ не буде названо. Один з них звертав увагу читачів на особливий різновид сексуального збочення — схильність чинити якесь насильство в момент оргазму.
«Дуже мило, — подумав Джонні, гидливо скривившись. — Отже, він душив їх, коли кінчав». Біль у голові дедалі дужчав.
Другий ескулап відзначив те, що всі п’ять убивств було вчинено наприкінці осені чи на початку зими. І хоч маніакально-депресивна особистість не улягає ніяким усталеним схемам, проте перепади настрою в таких хворих звичайно пов’язані із зміною пір року. У злочинця міг бути спад агресивності з середини квітня приблизно до кінця серпня, а потім вона починала наростати, сягаючи свого «піка» на той час, коли було вчинено вбивства.
У період маніакального, або «пікового», стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, — так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: «І поки що така його впевненість має під собою підстави».
Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь.
Не моє це діло. А Сем Вейзак усе-таки свиня.
Не ховайся в печері, Джонні.
А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя — цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.
Ну, а себе ж то ти он як жалієш?
— Розтуди його все, — буркнув Джонні сам до себе.
Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину — але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.
Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.
Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, — на нормальне, буденне життя?
Немає такого життя, друже.
Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в «Коуловій фермі». Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі — оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.
Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.
Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі… ти світи, світи завжди… вогник у моїй душі… ти світи, світи завжди… ти світи, світи, світи…
Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:
— Алло, я слухаю.
— Сем?
— Джон Сміт? — Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.
— Так, це я.
— Як вам цей сніг? — спитав Вейзак, чи не занадто жваво. — У вас там теж мете?
— Мете.
— У нас тільки з годину як почало. Кажуть… Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?
— Так, він подзвонив мені, — відказав Джонні, — і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали… та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди?
Вейзак зітхнув.
— Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано.