Джонні здавалося, що він тоді закричав, та згодом він не міг сказати напевне. Може, то був тільки внутрішній крик. Але йому хотілося закричати, щоб вилити весь жах, весь жаль і весь біль, які краяли йому серце.
А потім падав долілиць у темряву і радів, що падає. Він знепритомнів.
15
«Нью-Йорк таймс», 19 грудня 1975 р.
(Спеціально для «Н.-Й. таймс»). Можливо, Джон Сміт із Паунела ніякий не екстрасенс, але не так просто буде переконати в цьому Джорджа Ф. Беннермена, шерифа округу Касл, що в штаті Мен. Доведений до розпачу після шостого вбивства із зґвалтуванням у невеликому місті Касл-Року на заході штату Мен, шериф зателефонував м-ру Смітові й попросив його приїхати в Касл-Рок і подати можливу допомогу в розслідуванні. Ім’я м-ра Сміта привернуло до себе увагу громадськості країни ще на початку цього року, коли він після чотирьох з половиною років перебування в непритомному стані вийшов з глибокої коми. Не так давно малошановний тижневик «Всепроникний погляд» оголосив м-ра Сміта шарлатаном, але шериф Беннермен на вчорашній прес-конференції висловився з цього приводу коротко: «Ми тут у Мені не дуже зважаємо на те, що набреде в голову якомусь нью-йоркському репортерові».
За словами шерифа Беннермена, м-р Сміт дослідив, повзаючи навкарачки, те місце в міському парку Касл-Рока, де вчинено шосте вбивство. При цьому він злегка обморозився, але встановив особу вбивці. Ним виявився Френклін Додд, помічник шерифа, що прослужив у поліції округу Касл п’ять років — стільки ж, скільки й сам Беннермен.
Улітку цього року м-р Сміт викликав у рідному штаті жваву полеміку, коли внаслідок екстрасенсорного прозирання повідомив свою лікарку-фізіотерапевта про те, що в її домі зайнялася пожежа, і його повідомлення виявилося цілком правдивим. На проведеній невдовзі після того прес-конференції один репортер зажадав, щоб м-р Сміт…
«Ньюсуїк», 24 грудня 1975 р., стор. 41.
Скидається на те, що в нашій країні з’явився перший справжній екстрасенс від часів ясновидця Пітера Гуркоса, вихідця з Німеччини, що міг детально розповісти про приватне життя людини, доторкнувшись до її руки, срібної прикраси чи якоїсь речі із сумочки.
Джон Сміт, скромний і сором’язливий молодий чоловік, живе в Паунелі, штат Мен. Навесні цього року він повернувся до життя після більш як чотирьох років глибокої коми, що була наслідком автомобільної катастрофу (див. фото). На думку невролога д-ра Семюела Вейзака, під чиїм наглядом перебував хворий, одужання Сміта — «нечуваний випадок».
Сьогодні, після дивовижного розкриття цілої серії загадкових убивств у Касл-Року, Сміт, який трохи обморозив руки й чотири години пробув непритомний, одужує і…
27 грудня 1975 р.
Сьогодні ми отримали від тебе листа, і обидва, і я і батько, щиро зраділи йому. Я почуваю себе цілком добре, так що ти не тривожся, гаразд? Але все одно дякую за турботу. Оте «обморозився», як написали в газетах, — велике перебільшення. Насправді це всього-на-всього кілька плямок на трьох пальцях лівої руки. Та й моя непритомність була не більш як «невеликим відключенням свідомості внаслідок емоційного перевантаження» — так сказав Вейзак. Атож, він сам приїхав туди й мало не силоміць одвіз мене до Портлендської лікарні. І, мабуть, таки варто оплатити ще один рахунок, аби побачити, як він там воював. Домігся й окремого кабінету для досліджень, і енцефалографа, і оператора. Він каже, що не виявив у мене ураження нових ділянок мозку чи ознак загального погіршення. Взагалі-то Вейзак пропонує провести цілу серію досліджень, зокрема й досить-таки інквізиторських. «Зречись, єретику, а то зроблю ще одну пункцію мозку!» (Ха-ха! До речі, ти ще нюхаєш той клятий кокаїн, люба?) Одне слово, я відхилив його великодушну пропозицію покатувати мене ще. Батько аж гопки скаче, каже, я зробив велику дурницю, що відмовився; це, бач, нагадує йому, як мама покинула приймати ліки проти кров’яного тиску. Ну як йому поясниш, що коли Вейзак справді виявив щось не те, то дев’ять шансів проти одного — він уже однаково нічого з цим не вдіє.
Так, статтю в «Ньюсуїк» я читав. Те фото — ще з літньої прес-конференції в лікарні, тільки вони його пообрізали. Не хотіла б зіткнутися з таким у темному завулку, га? Святий босе (як любить казати твоя подружка Енн Стаффорд), бодай би їх краще не друкували, тих статей. Знов посипалися листи, листівки, бандеролі. Я тепер розпечатую і читаю тільки ті, на яких знайома зворотна адреса, а на решті просто пишу: «Повернути назад». Надто вже багато в них жалів і сподівань, ненависті, віри й невіри, і всі вони чомусь нагадують мені про маму, якою вона була в останні місяці свого життя.