— І більш-нічого?
— А, так, ще почував щось ніби заздрість, бо хтось інший міг помітити вогонь і… як би це сказати…
— Перехопити у вас славу?
— Атож, саме так. Я ж перший побачив, як зайнявся вогонь, і, крім мене, ніхто цього не помітив. А я тільки й міг видобути із себе оте „п-п-п…“, мов бісова тріснута платівка. Я почув себе негідним називатися людиною — оце найточніше.
— А як же ви зламали цю перепону?
— Був день народження моєї матері. Я купив їй троянди. І ось стою, всі навколо підбадьорюють мене, а я собі думаю: ось зараз розтулю рота та як гукну на весь голос: „Троянди!“ Це слово вже було в мене на губах.
— І що ж?
— Я розтулив рота та як закричу щодуху: „Пожежа!“»
Цей випадок, про який Джонні прочитав років вісім тому в передмові до книжки Стенні, запав йому в пам’ять. Він завжди вважав, що ключове слово в розповіді Руперта Дж. — неспроможність. Якщо в оцю саму мить інтимна близькість з жінкою здається тобі найважливішою річчю в світі, то ризик виявитися неспроможним зростає для тебе в десять, ба навіть у сто разів. А якщо оце зараз для тебе найдужче важить читання…
— Яке в тебе друге ім’я, Чаку? — недбало, ніби між іншим, спитав Джонні.
— Мерфі, — відказав Чак зі смішком. — Оце іменнячко, еге ж? Материне дівоче прізвище. Тільки не скажіть Джекові чи Елові, а то доведеться заподіяти шкоду вашому худющому тілу.
— Будь спокійний, — запевнив Джонні. — А коли твій день народження?
— Восьмого вересня.
Джонні почав сипати запитаннями, не даючи Чакові часу на роздуми; та, власне, над ними й не було чого довго думати.
— Як звуть твою дівчину?
— Бет. Ви ж її знаєте, Джонні.
— Яке її друге ім’я?
— Елма. Жах, правда ж?
— Як звуть твого діда по батькові?
— Річард.
— Яка бейсбольна команда найбільше подобається тобі цього року в східній підгрупі?
— «Янкі». Особливо в перебіжках.
— Кого б ти хотів бачити президентом?
— Я хотів би, щоб переміг Джеррі Браун.
— Ти збираєшся продати свій «корвет»?
— Не цього року. Може, наступного.
— Мама намовляє?
— А то хто ж. Каже, його швидкість не дає їй спокійно жити.
— Як Червоний Яструб зумів обминути вартових і вбити Денні Джуніпера?
— Шерберн забув про ляду на горищі в’язниці, — не думаючи, випалив Чак, і Джонні відчув, як у ньому здіймається радість — наче гаряча хвиля після доброго ковтка віскі.
Таки вийшло! Він втягнув Чака в розмову про троянди, а той бадьоро закричав: «Пожежа!»
Чак дивився на нього, наче громом уражений.
— Червоний Яструб заліз на горище крізь дахове віконце. Відкрив ляду. А тоді застрелив Денні Джуніпера. І Тома Кеньйона теж.
— Усе правильно, Чаку.
— Я згадав, — пробурмотів хлопець, дивлячись на Джонні розширеними очима, і в кутиках його рота заворушилась усмішка, — Ви мене задурили, і я згадав!
— Я тільки взяв тебе за руку й допоміг обминути перепону, що весь час стояла в тебе на шляху, — сказав Джонні. — Та яка б не була ця перепона, вона ще існує, Чаку. Так що не дуже тішся. Як звали дівчину, в яку закохався Шерберн?
— Її звали… — Чакові очі трохи затуманились, і він скрушно похитав головою. — Ні, не пам’ятаю… — І з раптовою люттю вдарив себе по коліну. — Нічого я не пам’ятаю! Який же я клятий тупак!
— А не пам’ятаєш, тобі не розповідали, як познайомилися твої батьки?
Чак звів на нього очі й злегка всміхнувся. Над коліном, де він себе вдарив, з’явилася червона пляма.
— Ну ще б пак. Мама працювала у прокатній конторі в Чарлстоні, в Південній Кароліні. І видала батькові автомобіль зі спущеною шиною. — Чак засміявся. — Вона й досі каже, ніби вийшла за нього тільки тому, що хто помалу їде, той далі заїде.
— А як звали дівчину, якою захопився Шерберн?
— Дженні Ленгорн. Завдала вона йому мороки. Вона ж була дівчиною Грешема. Руда, як моя Бет. Вона… — Він замовк, витріщивши очі на Джонні, так ніби той щойно видобув з нагрудної кишені сорочки живого кролика. — Ви знов таке утнули!
— Ні. Це ти сам утнув. Уся штука в тому, щоб звернути на іншу стежку. А чому ти кажеш, що Дженні Ленгорн завдала мороки Джонові Шерберну?
— Ну, Грешем же був великий туз у тому місті…