— А ви не маєте проти Стілсона якогось зла, га, Джонні? — перебив Бейса агент ФБР. — Нічого такого між вами не сталося? — І всміхнувся доброю батьківською усмішкою, що заохочувала полегшити душу щирим зізнанням.
— Півтора місяця тому я навіть не знав, хто він такий.
— Зрозуміло, але це не відповідь на моє запитання.
Джонні якусь хвилю сидів мовчки.
— Він мене непокоїть, — мовив він нарешті.
— І це, власне, не відповідь.
— А по-моєму, відповідь.
— Не хочете ви нам допомогти по-справжньому, — з жалем промовив Ленкт.
Джонні поглянув на Бейса.
— А що, містере Бейс, у вашому місті кожного, хто зомліває на громадських заходах, допитує ФБР?
Бейс видимо зніяковів.
— Та ні… Звісно, що ні.
— Перед тим як упасти, ви потискали руку Стілсонові, — сказав Ленкт. — Вигляд у вас був хворобливий. Та й Стілсон аж поблід з переляку. Вважайте, що вам дуже пощастило, Джонні. Його дружки цілком могли зробити з вашого черепа виборчу урну. Вони були певні, що ви замислили проти нього щось лихе.
Джонні зачудовано дивився на Ленкта. Тоді поглянув на Бейса і знов утупив очі в агента ФБР.
— Ви були там, — мовив він. — Не Бейс викликав вас по телефону, а ви самі там були. На мітингу.
Ленкт роздушив у попільниці недокурок сигарети.
— Так. Був.
— Але чому ФБР цікавиться Стілсоном? — вихопилось у Джонні.
— Побалакаємо краще про вас, Джонні. Як по-вашому…
— Ні, побалакаємо про Стілсона. І про його дружків, як ви їх назвали. Хіба законно, що вони носять при собі оті утинки більярдних київ?
— Так, — відповів Бейс. Ленкт застережливо блимнув на нього, але він чи то не помітив цього, чи просто зігнорував. — Більярдні киї, бейсбольні битки, ключки для гольфу — все це законом не заборонено.
— Я чув, що ті хлопці раніше були залізними вершниками. Членами моторизованих банд.
— Хто належав до нью-джерсійського клубу, хто до нью-йоркського, щодо цього ви…
— Слухайте, Бейс, — урвав його Ленкт, — мені здається, не час…
— Не бачу в цьому ніякої шкоди, хай знає, — заперечив Бейс. — Атож, усе це покидьки, шумовиння, погань. Дехто з них років п’ять тому крутився у Гемптоні, коли там відбувались оті бешкети. Декотрі були зв’язані з мотоклубом «Чортова дюжина», розпущеним у сімдесят другому році. Права рука Стілсона, такий собі Санні Еллімен, свого часу очолював ту «Чортову дюжину». Його разів шість заарештовували, та так ні до чого й не засудили.
— Помиляєтесь, начальнику, — зауважив Ленкт, закурюючи нову сигарету. — В сімдесят третьому році в штаті Вашингтон його притягли до суду за порушення правил дорожнього руху — лівий поворот у забороненому місці. Він не став оскаржувати присуд і сплатив двадцять п’ять доларів штрафу.
Джонні підвівся, поволі перейшов кімнату й став наливати собі ще стаканчик води з охолоджувача. Ленкт з цікавістю стежив за ним.
— То ви просто зомліли, так? — спитав він.
— Ні, — відказав Джонні, не обертаючись. — Я мав намір пальнути в нього з базуки. Але в останню мить замкнуло мої біоструми.
Ленкт зітхнув.
— Ви можете піти хоч зараз, — мовив Бейс до Джонні.
— Дякую.
— Але скажу вам одну річ, і ось містер Ленкт скаже те саме. Краще буде, як ви триматиметесь якнайдалі від Стілсонових збіговиськ, коли хочете лишитися цілим і здоровим. З тими, хто не до вподоби Грегові Стілсону, неодмінно щось трапляється…
— Он як? — мовив Джонні й відпив води.
— Ви перевищуєте свої повноваження, Бейс, — сказав Ленкт.
Очі його зробилися гострі, як леза, і він суворо дивився на Бейса.
— Ну гаразд, усе, — згідливо мовив той.
— А втім, не стану од вас приховувати, що на інших його мітингах справді траплялися нещасливі випадки, — сказав Ленкт. — У Ріджуеї побили вагітну молоду жінку, та так, що вона скинула дитину. Це сталось одразу ж після того, як група Сі-бі-ес зняла виступ Стілсона. Жінка не могла сказати, хто на неї напав, але ми схильні думати, що то був хтось із Стілсонових мотоциклістів. А місяць тому розбили голову чотирнадцятирічному хлопцеві. У нього був пластмасовий водяний пістолет. Хлопчина теж не зміг упізнати напасника. Та водяний пістолет наводить на думку, що то просто охорона перепильнувала.