О боже, хоч би цього разу не схибити…
Тепер Стілсон рухався навдивовижу прудко, як на такого дебелого чолов’ягу. Чорнява молода жінка, яку Джонні примітив раніше, була саме на півдорозі до дверей — бігла, несучи на руках заплаканого хлопчика й так само намагаючись прикрити його собою. І те, як повівся Стілсон у наступну мить, так приголомшило Джонні, що він мало не впустив гвинтівку. Стілсон вихопив малого з материних рук і, тримаючи його поперед себе, швидко обернувся до галереї. Тепер на мушці був не він, а маленьке непіддатливе тільце в
(туман, блакитний туман, жовті смуги, тигрові смуги)
блакитному комбінезончику з жовтими лямівками.
Джонні аж рота розкрив. Атож, то був Стілсон. Тигр. Але оповитий туманом.
Що це означає? Джонні викрикнув ці слова, але з уст його не злетіло ані звуку.
Пронизливо заверещала мати, але Джонні колись уже чув це.
— Томмі! Віддай його мені!.. Томмі! Віддай його мені, негіднику!
Голова Джонні болісно пухла, роздималась, як футбольна камера. Все перед очима почало тьмяніти. Єдина ясна пляма залишилась у прорізі прицілу, а приціл був наведений просто в груди блакитного комбінезончика.
Ну ж бо, стріляй, бога ради, стріляй, а то він утече…
Аж ось — чи, може, то просто помутніло в очах — блакитний комбінезончик почав розпливатися, втрачати колір у червонястому серпанку, а жовті смуги довшали й ширшали, аж поки затопили все навколо.
(в тумані, атож, він у тумані, але що б воно означало? те, що небезпека минула? чи тільки те, що він для мене недосяжний? що б воно)
Унизу щось сяйнуло і згасло. В скаламученій свідомості Джонні майнула здогадка: фотоспалах.
Стілсон відштовхнув жінку й задкував до дверей; у його хижо примружених очах читався холодний розрахунок. Хлопчик відчайдушно пручався, але Стілсон міцно тримав його за шию і під коліньми.
Не можу. Милий Господи, прости мене, я не можу.
І тут у Джонні вдарили ще дві кулі: одна влучила у верх грудей, відкинула до стіни, а звідти його враз, мов пружиною, штовхнуло назад; друга ввігналася в лівий бік, і він, крутнувшись на місці, заточився на балюстраду. Він ледь усвідомив, що упустив гвинтівку. Вона впала на підлогу галереї і від удару випалила в стіну. Джонні повалився на балюстраду і, проломивши поруччя, полетів униз. Зала двічі перевернулась у нього перед очима, а тоді розлігся тріск — то він упав поперек на лави, зламавши собі хребет і обидві ноги.
Він розтулив рота, щоб закричати, але звідти фонтаном линула кров. Лежачи серед уламків розтрощених лав, він подумав: «Оце й кінець. Нікчема я. Все занапастив».
До нього діткнулися чиїсь руки, безжальні руки. Перевернули горілиць. Над ним стояли Еллімен, Мучі і той третій. Перевернув його Еллімен.
Підійшов Стілсон і відштовхнув Мучі вбік.
— Не чіпайте його, — різко мовив він. — Знайдіть того сучого сина, що зробив знімок. Розбийте його апарат.
Мучі і третій молодик пішли. Десь неподалік чути було голос чорнявої жінки:
— …дитиною затулився, малою дитиною, я всім розкажу…
— Заткни їй пельку, Санні, — звелів Стілсон.
— Та певне, — мовив Санні і відійшов.
Стілсон став навколішки й нахилився над Джонні.
— Ми десь зустрічалися, приятелю? Тільки без брехні. Тобі однаково гаплик.
— Зустрічалися, — прошепотів Джонні.
— У Трімбуллі, еге ж?
Джонні кивнув головою.
Стілсон рвучко підвівся, і Джонні останнім відчайдушним зусиллям потягся й ухопив його за щиколотку. Це тривало лише секунду: Стілсон легко вивільнився. Але й секунди було досить.
Усе перемінилося.
До нього підступили люди, але їхніх облич він не бачив — тільки ноги. Та це вже нічого не важило. Усе перемінилося.
На очі йому навернулися сльози. Доторкнувшись до Стілсона цього разу, він не відчув нічого, крім порожнечі. З таким же наслідком він міг би доторкнутися до розрядженого акумулятора. До спиляного дерева. До безлюдного будинку. До голих книжкових полиць. До пляшки від вина, в яку встромляють свічку.
Усе тьмяніло. Віддалялося. Ноги навколо нього втрачали обриси, розпливались. Він чув збуджені голоси, гомін розмови, але вже не розрізняв слів. Тільки звуки, та й ті поступово затихали, зливаючись в одну високу, дзвінку й ніжну ноту.