— Я радий, що ти прийшла.
«Ми наче незнайомі люди в автобусі, — похмуро подумав він. — Невже нам нема чого сказати одне одному?»
— Ну, то як ти тут? — спитала Сейра.
Джонні всміхнувся.
— Я побував на війні. Хочеш побачити мої бойові шрами?
Він одгорнув з колін поли халата й показав синусоїдальні розрізи, що вже почали загоюватись. Проте були ще червоні й стягнуті швами.
— О боже, що це вони з тобою роблять?
— Пробують знов стулити докупи Товстуна-Коротуна, що впав зі стіни, — відказав Джонні. — Вся королівська кіннота, вся королівська піхота і вся королівська медицина. Отож, мабуть… — І тут він замовк, бо побачив, що Сейра плаче.
— Не треба так говорити, Джонні, — промовила вона крізь сльози. — Прошу тебе, не говори так.
— Пробач. Це ж просто… Я невдало пожартував.
Чи так? Чи він справді хотів відбутися жартом, чи то була спроба сказати: «Дякую, що прийшла мене навідати, вони тут ріжуть мене на шматки»?
— Як ти можеш? Невже можна цим жартувати? — Вона дістала із сумочки паперовий носовичок і втирала ним очі.
— Не дуже часто. Мабуть, це тому, що побачив тебе… Захисна реакція, Сейро.
— Вони тебе звідси випустять?
— Можливо, зрештою випустять. Тут, як колись у давнину, треба пройти крізь томагавки. Читала про це в книжках? Якщо залишуся живий після того, як кожний індіанець із племені вдарить мене томагавком, відпустять на волю.
— Цього літа?
— Ні-ні… не думаю.
— Пробачити собі не можу, що все це сталося, — промовила Сейра так тихо, що Джонні ледве почув її. — Думаю, думаю… як могло б бути… ночами не сплю. Коли б я не з’їла ту кляту сосиску… коли б ти не поїхав, а зостався в мене… — Вона похитала головою і подивилася на Джонні почервонілими від сліз очима. — Здається, іноді не буває ніяких шансів.
Джонні всміхнувся:
— Два нулі. Свій номерочок. Гей, а ти пам’ятаєш? Я ж таки впорав те колесо, Сейро!
— Авжеж. І виграв п’ятсот із чимось доларів.
Джонні дивився на неї, усе ще всміхаючись, але тепер усмішка його була збентежена, майже вражена.
— А хочеш, скажу тобі одну кумедну річ? Мої лікарі вважають: можливо, я вижив тільки тому, що колись у дитинстві уже мав травму голови. Та я нічого такого не можу пригадати, і батько з матір’ю не пригадують. Одначе щоразу, як я про це думаю, в пам’яті мені зринає оте «Колесо Фортуни», і ще якийсь дух, наче палена гума.
— Може, ти вже попадав в автомобільну катастрофу… — невпевнено припустила Сейра.
— Та ні, навряд. Але схоже, що те колесо було мені як застереження… а я на нього не зважив.
Сейра трохи посунулась у кріслі й ніяково сказала:
— Не треба, Джонні.
Він знизав плечима.
— Чи, може, я просто зужив за один вечір своє щастя на чотири роки наперед… Але ти поглянь, Сейро. — Обережно, болісно він зняв одну ногу з подушечки, зігнув її в коліні під прямим кутом, а тоді знову випростав і поклав на подушечку. — Можливо, вони таки стулять докупи Товстуна-Коротуна. Коли я опритомнів, я такого не міг, і випростати отак ноги теж не міг.
— Зате ти можеш мислити, Джонні, — сказала Сейра. — Ти можеш говорити. Ми ж усі думали… ну, ти знаєш…
— Еге ж. Джонні-овоч…
Між ними запала мовчанка, важка й ніякова. Нарешті Джонні з силуваною жвавістю порушив її.
— А ти як живеш?
— Ну… Вийшла заміж. Мабуть, ти знаєш.
— Батько мені сказав.
— Чоловік у мене дуже добрий, — провадила Сейра. І раптом випалила одним духом: — Я не могла чекати, Джонні. І тут я теж винна. Лікарі сказали, що ти ніколи не повернешся до життя, і ти все віддалявся, віддалявся, аж поки… аж поки просто зник з очей. Та навіть коли б я знала… — Вона звела на нього очі, і на обличчі її з’явився такий вираз, наче вона мусила від чогось боронитися. — Навіть коли б я знала, Джонні, то, мабуть, однаково не змогла б стільки чекати. Чотири з половиною роки — це чималий час.
— Еге ж, — погодився Джонні, — це з біса чималий час. А хочеш почути щось несусвітне? Я сказав, щоб мені принесли журнали з новинами за ці чотири роки, і став дивитися, хто помер. Трумен. Дженіс Джоплін. Джімі Гендрікс… Боже, як згадаю його «Багряний туман», то аж не вірю… Ден Блоккер. І ми з тобою. Ми просто зникли.
— Мені так боляче про це думати, — промовила Сейра майже пошепки. — Я така винна… Але я люблю свого чоловіка, Джонні. Дуже люблю.
— От і добре, це головне.
— Його звуть Уолт Хезлітт, він…
— Знаєш, я б краще послухав про твого малого, — спинив її Джонні. — Ти не ображаєшся?